ДУША

ДУША́, і́, ж.

1. Внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та почуттями. Чужа душа — темний ліс (Укр.. присл.., 1955, 265); Оксані стало на душі трошки веселіше (Кв.-Осн., II, 1956, 458); В дитячій душі Франка зродилась вічна вражда проти усякої неволі та тиранства (Коцюб., III, 1956, 27); // За релігійними уявленнями — безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, є джерелом психічних явиш і відрізняє її від тварини. [Маруся:] Тіло вмре, а душа ніколи не вмирає (Мирний, V, 1955, 95); Вони [релігія й ідеалізм] розглядають їі [людину] як істоту, що складається з двох відокремлених і прямо протилежних начал: плоті і душі (Наука.., 8, 1959, 45); * Образно. У вірша є жива душа і тіло, Своє обличчя, навіть певна стать (Воронько, Тепло.., 1959, 182); * У порівн. — Добре тобі казати, яку тебе повна хата дівок, а у мене одна, як душа (Коцюб., II, 1955. 14).

◊ Відво́дити (відвести́, одво́дити, одвести́) ду́шу:

а) ділитися своїми переживаннями, думками. Хотілося [Рідкодубові] з ким-небудь одвести душу, поговорити по-товариському, порадитись (Кир., Вибр., 1960, 196);

б) задовольняти яке-небудь сильне бажання. Коломієць був завзятий курець, і Ярошенко відводив душу, посмоктуючи свою люлечку (Речм., Весн. грози, 1961, 64); Хотілося вхопити отут у темряві горло ворога й мовчки, щоб не заважали свідки, відвести душу (Ле, Міжгір’я, 1953, 539); Віддава́ти (відда́ти) бо́гові (бо́гу) ду́шу див. віддава́ти.

2. Сукупність рис, якостей, властивих певній особі. Доброї душі дівчина, а от з пантелику збилася та й гине (Мирний, V, 1955, 211); Гончар сильний в повісті «Земля гуде» любовним, поетичним, проникливим зображенням хороших, красивих душею радянських людей (Про багатство л-ри, 1959, 184); // Людина як носій тих чи інших рис, якостей. На грудях [мерця] тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз (Коцюб., II, 1955, 355); Командир Матте.. підійшов до [вбитих] розвідників. Нічого не відбилось на його обличчі. Це була залізна душа (Ю. Янов., І, 1958, 115); // Почуття, натхнення, енергія. Сей же, як до чого став, — і очей не зведе, і думки ні на що не зверне, — уся душа його в роботі (Вовчок, І, 1955, 275); Скільки душі вклав Тарас у цю справу (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 334); // Про людину з прекрасними рисами характеру. — А як дізнається капітан? — запитав Тюрін. — Це ж обман командира!.. — ..Він — душа-чоловік! — заспокоїв Григорій (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 37).

$ Вклада́ти (вкла́сти) ду́шу див. вклада́ти; Звору́шувати (звору́шити) ду́шу див. звору́шувати.

3. розм. Про людину (найчастіше при визначенні кількості). За комірне й харчування будемо платити йому за добу з душі.. по п’ять карбованців (Досв., Вибр., 1959, 43); По виробництву чавуну, сталі, прокату і залізної руди на душу населення наша республіка вже випередила всі європейські капіталістичні країни (Наука.., 12, 1957, 2).

∆ Реві́зька душа́, іст. — особа, занесена в список для нарахування подушної податі. Казна наділила казенним селянам по п’ять десятин на ревізьку душу, а пан віддав тільки три з половиною (Стельмах, Хліб.., 1959, 206).

◊ За́яча ду́ша — боязка, полохлива людина. Нічого, крім презирства, в неї до цих паненят нема, всі вони заячі душі (Кач., II, 1958, 33); Ні (й) душі́ — абсолютно нікого; пусто. Зв’язковий.. підвівся й поглянув навкруги. Ніде ні душі, майдан порожній (Ю. Янов., IV, 1959, 174); Одни́м-одна́ (сама́) душе́ю — без нікого, абсолютно одна. Задумалась.., як вона сама собі, одним-одна душею, буде повертаться у такому великому городі меж [між] панами (Кв.-Осн., II, 1956, 281); Занедужала Галя… Лежала собі сама душею (Вовчок, І, 1955, 154); Прокля́та (чо́ртова, і́родова, ана́хтемська і т. ін.) душа — лайливі вирази. Він стискував зуби. — Прокляті душі!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги… (Мирний, II, 1954, 199); — Дійсно, стоять [німці]. От, чортові душі, — махають зупинитися (Ю. Янов., І, 1958, 280); Стоя́ти над душе́ю — надокучати присутністю, невідступним переслідуванням і т. ін. Тут же вона.. зітхнула — одійшла; ніхто над її душею не стояв (Григ., Вибр., 1959, 123); Чорни́льна душа́: а) (заст., жарт.) канцелярський чиновник, працівник канцелярії. [Ковшик:] Де мій секретар? Де мій бюрократ? (Побачила в саду Кандибу.) Іди сюди, чорнильна твоя душа… (Корн., II, 1955, 207); б) (у кого, зневажл.) той, хто виявляє інтерес лише до канцелярських, бюрократичних справ. І тим, в кого зачерствіла Чорнильна душа, Хлюпни, поете, піснею І шумом комиша (Забашта. Калин, кетяг, 1956, 7).

4. перен., чого. Саме основне в чому-небудь, суть чогось; // Центральна фігура чого-небудь. Він сидів між господинею й господарем як сам не свій,.. без того дотепу, який робив його звичайно душею товариства (Фр., VII, 1951, 340); Душею фільму [«Щорс»], сповненого революційного вогню і пристрасті, є український народ, що бореться (Укр. кіномист., II, 1959, 136).

5. розм. Заглибина в нижній передній частині шиї. Вирядиться [Маруся] у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було (Кв.-Осн., II, 1956, 26); Довге намисто червоніло на довгій шиї, на душі блищав великий срібний дукач (Мирний, III, 1954, 176).

◊ Без душі>́, заст.: а) дуже сильно, до нестями. [Виборний:] Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує (Котл., II, 1953, 14); б) мертвий. Зразу ж біля діброви побачив Микула трьох турків на землі: два з них лежали вже без душі, один ще стогнав (Мак., Вибр., 1956, 568); Бра́ти за ду́шу див. бра́ти; В душі́ похоло́нуло (похоло́ло) у кого — сильне хвилювання, страх охопили кого-небудь. Як сказала вона це — в мене в душі похололо (Н.-Лев., III, 1956, 267); Віддава́ти (відда́ти) ду́шу (життя́) за кого — що див. віддава́ти; Віддава́ти (відда́ти) ду́шу (се́рце) кому див. віддава́ти; Від (од) [усіє́ї] душі́ — щиро. — Дуже мене тішить од душі.., що Ви вже сидите.. і краще себе почуваєте (Коцюб., III, 1956, 447); Вла́зити (вліз́ти) в ду́шу див. вла́зити; В одну́ ду́шу — настійливо, наполегливо. — Там твоя дівчинка вимагає, —згадує хазяйка, — в одну душу попали їй одежу, в якій ви прибули! (Ю. Янов., IV, 1959, 210); До глибини́ душі́ див. глибина́; [Не] до (по) душі́ — [не] подобатися. Якась дурна делікатність причепиться часом і не можеш одмовитися зробити те, що не по душі (Коцюб., III, 1956, 152); Ярославі переїзди й мандрівки були дуже по душі (Дмит., Розлука, 1957, 164); До (по) душі́ припада́ти (припа́сти, прийти́, прийти́ся і т. ін.) — подобатися. — Раз чув, як ти комусь читала вголос мою повість.. — так можна читати тільки те, що до душі припадає (Л. Укр., III, 1952, 688); Комплексне змагання припало до душі людям (Руд., Вітер.., 1958, 336); Душа́ в ду́шу: а) у повній згоді, дружно. [Степан:] Ким я був у колгоспі? Про мене йшла слава і жили з тобою душа в душу, а тепер, виходить, ти наді мною начальство (Корн., II, 1955, 117); б) відверто, щиро. Під час практичних занять десь в степу чи на дослідних, ділянках можна було поговорити [з учителями] про все одверто, душа в душу (Гончар, Таврія.., 1957, 53); Ду́шу виверта́ти див. виверта́ти; Душе́ю і ті́лом — повністю, цілком. Душею і тілом був [Глухенький] відданий артілі (Гончар, Новели, 1954, 139);

Душе́ю наложи́ти (накла́сти) — загинути, умерти. — А тепер ще плентайся до а́ не лежи́ть до кого-чого — немає прихильності до кого-, чого-небудь; не подобається хто-, що-небудь. — У Валентини до цього душа не лежить,— без найменшого жалю в голосі промовив Федір (Руд., Вітер.., 1958, 141); Душа́ не на мі́сці — охопило почуття тривоги, сильного занепокоєння. Іде Федір за паном у двері — серце тремтить, душа не на місці (Мирний, IV, 1955, 225); Душі́ не чу́ти в кому — дуже любити, жаліти кого-небудь. Уляна душі в йому не чула, куди сама йшла і його за собою вела (Мирний, І, 1954, 300);

Ду́шу проква́сити див. проква́сити; Ду́шу рве (огорта́є, обляга́є, гніти́ть і т. ін.) — хто-небудь дуже переживає; кого-небудь охоплюють сильні почуття туги, нудьги, тривоги і т. ін. І вдень мені в очах стоїть той гість дивний, А душу рве й гнітить нескінчена розмова… (Л. Укр., І, 1951,124); Чується туга невимовна, та туга, що огортав самотню душу серед пустині німої… (Мирний, III, 1954, 196); Душа́ [аж] у п’я́тах (у п’я́тках); Душа́ у (під) п’я́ти хова́ється (загляда́є і т. ін.) — страшно кому-небудь, лякається раптом хтось. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у п’ятах (Вишня, І, 1956, 8); Раз канчуком вчеше [пан] — до печінки дійме, а голосом крикне — душа з ляку аж.. під п’яти ховається (Мирний, IV, 1955, 220); Душе́ю чу́ти — відчувати. [Лицар:] Шкода! Або не сокіл я, або спалила мені неволя крила, тільки чую, душею чую — їм не відрости (Л. Укр., II, 1951,217); Загляда́ти (загля́нути) в ду́шу див. загляда́ти; Закропи́ти ду́шу див. закропи́ти; Запада́ти (запа́сти) в ду́шу див. запада́ти; Звеселя́ти (звесели́ти) ду́шу див. звеселя́ти; 3 відкри́тою душе́ю — щиро, з радістю. Вони зустрічали нас з відкритою душею, з осміхненим лицем (Минко, Намасте.., 1957, 78); Звіря́ти (зві́рити) ду́шу див. звіря́ти; З дорого́ю (ра́дою) душе́ю — з задоволенням, з приємністю. Щодо об’єму томиків, то справу цю з дорогою душею полишаю Вам (Коцюб., III, 1955, 205); З душе́ю втекти́ (ви́рватися і т. ін.) — залишитися живим. От гостював, — насилу з душею вирвався! (Укр.. присл.., 1955, 225); З (від) душі́ — дуже щиро, від усього серця. Чорнявую з душі люблю, На біляву залицяюся, А з рудою-препоганою Хіба піду розпрощаюся! (Укр.. лір. пісні, 1958, 211); Андрій Іванов підійшов до студентки Драгомирецької і від душі потис їй руку (Смолич, Мир.., 1958, 58); З душі́ ве́рне див. верну́ти¹; Криви́ти душе́ю — бути нещирим, лицемірити. У листах до Марини писав [Андрій] чисту правду, бо взагалі кривити душею не вмів (Дмит., Наречена, 1959, 156); Лі́зти в ду́шу див. лі́зти; Ма́ти (зостава́тися, бу́ти) за душе́ю — мати яку-небудь власність, кошти і т. ін. — Чи має що за душею її батько? (Н.-Лев., II, 1956, 315); Не йде на ду́шу — не хочеться їсти, робити що-небудь. Зранку Василь пішов у школу, жде — не дождеться його Параска; їжа їй не йде на душу (Мирний, IV, 1955,116); Видно було, що погода гнітить його і робота не йде на душу (Коз., Сальвія, 1959,103); Не ма́ти за душе́ю —не мати нічого, ніякої власності, коштів. Помітивши до себе увагу, старий скупо посміхнувся: — То й гроша не мав за душею, а тепер двадцятий’ятитисячником став (Панч, Синів.., 1959, 6); Ні за ца́пову (пу́хлу) ду́шу — даром, марно; ні за що. — Найдужчі у світі — ви? Невже ні за цапову душу Вам [до мишей] тура віддать свого мушу? (Нех., Казки.., 1958, 96); — Ну, думаю, пропадеш ти, Панасе, ні за цапову душу (М. Ол., Чуєш.., 1959, 8); [Залітайко:] Ех і становище. Гірше за губернаторське.. Погибну я ні за пухлу душу (Мик., І, 1957, 292); Плюва́ти (наплюва́ти) в ду́шу — ображати кого-небудь, торкаючись найдорожчого, заповітного. — Так, але за що він мені наплював у душу? — пригадав він розмову з Кузем (Тют., Вир, 1964, 32); По душі́ де́рти див. де́рти; Скі́льки душа́ забажа́є (захо́че і т. ін.) — досхочу, вволю; без обмеження; Чого́ душа́ забажа́є (захо́че, запра́гне і т. ін.) — хто-небудь мав можливість задовольнити всі бажання і прагнення, хто-небудь не має обмежень ні в чому. Живе Федір у дворі, як у бога за пазухою. Все йому є, чого душа забажає (Мирний, IV, 1965, 230); Все, чого душа запрагне, Я створю в одну хвилину (Л. Укр., І, 1951, 368).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 445.

Душа́, ші́, ж.

1) Душа. Тіло потішається, як чоловік зап’є, а душа погибає. К. ЧР. 44. Чує щось душа, та мені не каже. Ном. Люблю як душу. Мет. 62. Бо́гу ду́шу відда́ти. Умереть, отдать Богу душу. За час, за годину милосердному Богу душу оддав. Макс. (1849), 22. З душі́. Искренно. Ой чорнявую з душі люблю, — на біляву залицяюся. Лавр. Сам душе́ю. Одинъ-одинешенекъ. Ном. № 10680. Лежала собі сама душею. МВ. (О. 1862. І. 81). чого́ душа́ забажа́є. Чего бы ни захотѣлось, — все. Кв. II. 331. По душі́ дзвони́ти. Звонить по мертвомъ.

2) Человѣкъ, душа. Забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й іде з ними в Київ бенкетувати. К. ЧР. 84. Йому треба над п’ятьма душми буть ураз, то тепер йому ніколи. Лубен. у. Вони у дві душі робили. Кролев. у.

3) Въ скрипкѣ: душка, подставка внутри, распорка. Здоров, скрипалю! — Здоров, чорте! — Ну, давай душу! — А скрипаль трісь об дуба скрипку, та й дав чортові душу з скрипки. Грин. І. 41.

4) Мѣсто внизу горла спереди. Не застебнулась до шиї, мені й надуло в душу. Рк. Левиц.

5) Опухоль на шеѣ. ЗЮЗО. II. 389.

6) — тата́рська. пт. Чайка. Вх. Пч. ІІ. 15. Ум. Ду́шка, ду́шенька, ду́шечка, ду́шенятко, душеня́точко, души́ця. Кромѣ послѣдняґо слова, употребляются преимущественно какъ ласкательныя имена для любимыхъ, дорогихъ людей. Ой кріп та ромен та петрушечка…. кучерявий Іван, моя душечка. Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 460.

душа́ — за релігійними уявлен­нями, безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить сутність її життя; до прийняття християнства наші предки вірува­ли, що по смерті душа не розлу­чається з тілом, тому й клали до могили все необхідне для життя; за християнськими уявленнями, по смерті душа відділяється від тіла (у «Слові о полку Ігоревім»: «Віють душу от тіла»); про це треба спо­вістити всіх церковним дзвоном, що називається подзві́нням або поду́шшям; душу порівнювали з пер­линою, тобто вважали її чистою, як перли, сонце, світло, тому ка­жуть: «Душа в неї чиста, як те со­нечко навесні — не пече, а гріє»; душу треба берегти, це Боже ство­ріння, тому застерігають «не кри­вити душею», оберігати її від спокуси (про грішників кажуть: «Про­дав чортові душу» або ще: «Душа в нього рогата», «Душа чорна, мов у ченця ряса»); народ уявляє собі ду­шу як пару, хмарину, дихання, дим, вітерець або як пташку (го­лубку, зозулю) чи як метелика, бджолу, мушку; сорок днів душа блукає, вийшовши з тіла, і тільки потім іде на той світ; душа завждисвята, а тіло грішне; вийшовши з тіла, вона стає зіркою на небі і ди­виться згори на своїх близьких, то­му зорі — це душі померлих; за ін­шим повір’ям, при народженні людина отримує свою зірку, яка при смерті спадає з неба; ду­шам праведників живеться в Раю добре, а душі грішників му­чаться в пеклі; здавна вірять у пе­реселення душ, відгомоном чого є багато мотивів у народних казках (наприклад, душа царівни ховаєть­ся у яйці, покладеному в осокорі, і коли яйце розбили, то царівна по­мерла; душа може переходити в звірину чи рослину, про що чита­ємо, зокрема, у баладах Т. Шев­ченка); не радять убивати самотню мушку зимою в хаті, — можливо, то душа померлого родича. Вложив Бог душу, як у грушу (М. Номис); Душа міру знає (прислів’я); Щирість — це лице душі (при­казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 209.