СОРОМ

СО́РОМ, со́рому, розм. сорома́, ч.

1. Почуття сильного збентеження, зніяковіння через свою погану поведінку, недостойні дії, вчинки і т. ін. У кого совісті нема — нема й сорому (Укр.. присл.., 1955, 165); Бжеський почервонів: навіть на самоті не міг він згадувати цього ганебного випадку без жагучого сорому (Тулуб, Людолови, І, 1957, 12); Як тільки в її уяві малювалася картина, що ось вона, Олена, вночі крок за кроком крадеться за своїм чоловіком.., то гарячий сором заливав її з ніг до голови (Тют., Вир, 1964, 108); // Почуття моральної відповідальності за свою поведінку, вчинки і т. ін. Чи тобі висилають «Вісник»? Мені — ні. Писав тричі, але вони сорому не мають (Коцюб., III, 1956, 431); // Почуття ніяковості, сором’язливості. Ходили [мешканці Олімпу] голі без зазору. Без сорому, на кшталт циган (Котл., І, 1952, 262); Забула сердешна [Леся] на той час і стид, і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає (П. Куліш, Вибр., 1969, 108).

Кра́ска со́рому див. кра́ска.

◊ Без со́рому (рідко без сорома́) — не соромлячись, не засуджуючи своєї поведінки, вчинків. Німецька буржуазія 1848 року без усякого сорому зраджує селян, своїх найприродніших союзників.. (Ленін, 11, 1970, 118); За нею Козаки ходили, Поки вдова без сорома Дочку породила (Шевч., І, 1963, 159); Без со́рому (сорома́) ка́зка, у знач. вставн. сл. — уживається для вираження осуду чиєї-небудь поганої поведінки, недостойного вчинку і т. ін. Знов не виспався [Лаврін] і так ізнемігся, що, без сорому казка, пішов по обіді в клуню, ліг у засторонку на соломі й спав до самого вечора (Н.-Лев., II, 1956, 314); Згоря́ти (згора́ти, згорі́ти) від (з) со́рому див. згоря́ти; Кро́в’ю зми́ти со́ром див. змива́ти; Не зна́ти, де (куди́) діва́ти (ді́ти, поді́ти) о́чі від со́рому див. діва́ти, поді́ти; Ні (і) стида́ (ні стра́му), ні (й) со́рому (сорома́) нема́є (нема́) в кого — хто-небудь дуже безсоромний. Сварку насилу розігнала Охрімова жінка.. — І стида вам немає, і сорому! — батькувала вона, розмахуючи прутом (Тют., Вир, 1964, 129); — А я так скажу, люди добрі, що нема в тебе, Лисице, ні стида, ні сорому… (Речм., Весн. грози, 1961, 89); Очі у Параски, як зорі, грали, лице пашіло радістю. — Ні страму їй, ні сорому, — подумав Яків (Мирний, IV, 1955, 58); Палені́ти від (з) со́рому див. палені́ти; Со́ром залива́є (зали́в і т. ін.) обли́ччя (лице́ і т. ін.) див. залива́ти; Со́ром їсть о́чі див. о́ко¹; Со́рому наї́стися — зробивши що-небудь осудливе, осоромитися. Наслухалась вона на ярмарку, аж сорому наїлася (Коцюб., І, 1955, 271); — Він знайшов раз на вулиці шістсот крон, віддав їх в поліцію, і в газетах про нього писали, як про чесну людину, а він з цього тільки сорому наївся (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 127); Со́рому (сорома́) нема́є (нема́) кому, в кого— хто-небудь безсоромний. Христя.. ображено прошептала: — Чортова верства! і сорому йому немає! (Мирний, III, 1954, 151); — Цілується з тим дурним дяком, і сорома нема дівці (Н.-Лев., III, 1956, 67); Спопелі́ти від со́рому див. спопелі́ти.

2. Недобра слава, безчестя; ганьба. Раптом зброя заблищала, І гукнуло військо хором: — Ми готові йти до бою! Краще смерть, ніж вічний сором! (Л. Укр., І, 1951, 377); — Вам це байдуже, а для дівчини — один сором і людський поговір (Стельмах, І, 1962, 402); // Ганебний вчинок. Насилу вліз [п’яненький сотник] у хату Та й ліг собі тихенько спати, Щоб Настю, бачте, не збудить Та сорома не наробить (Шевч., II, 1963, 199).

◊ Завдава́ти (завда́ти) со́рому (рідко со́ром, сорома́) кому; Роби́ти (зроби́ти) со́ром кому — осоромлювати, знеславлювати кого-небудь. Він ламає завіти корану та завдає їй сором перед людьми (Коцюб., II, 1955, 135); Несправедлива увага — се сліпий вистріл: не болить того, на кого був вимірений, а тільки робить стрільцеві сором (Фр., XIII, 1954, 279); Набира́тися (набра́тися) со́рому див. набира́тися; На со́ром кому, у знач. вставн. сл. — уживається для вираження незадоволення чиєю-небудь поведінкою, вчинком, осуду їх і т. ін. А тут, на сором мені, люди йдуть на поле та ще юрбами (Н.-Лев., II, 1956, 24); Покрива́ти (покри́ти) со́ромом див. покрива́ти; Укрива́ти (укри́ти) со́ромом див. укрива́ти.

3. у знач. присудк. сл. Те саме, що со́ромно. Схаменусь, то аж сором, яка з мене господиня… (Вовчок, І, 1955, 281); Йому було сором дивитися людям в очі (Хотк., II, 1966, 178).

Со́ром сказа́ти див. сказа́ти; Стид і со́ром див. стид.

4. у знач. виг. Уживається для вираження осуду чиєї-небудь поганої поведінки, недостойних дій, вчинків і т. ін. — Сором! сором! з грецької мови — трійка! (Крим., Вибр., 1965, 331); Виписувати з Москви [бухгалтерів]? Сором! Нехай уже інженери… (Ле, Міжгір’я, 1953, 22).

5. розм. Зовнішні статеві органи людини. Галчан поривався першим увійти в хату, але молодиці не пускали його, бо він мужчина і йому не слід дивитись на дівочий сором (Коцюб., І, 1955, 282); Замість портів на Лучукові висіли смішні пацьорки, які не прикривали навіть сорому (Загреб., Диво, 1968, 77).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 464.

Сором, му и ма, м. Срамъ, стыдъ. Скрізь землю б пішла від стида й сорому. Кв. І. 46. Со́рому набра́тися. Осрамиться. Оце якось такого сорому набрався, що думав з жінкою розплюваться. Харьк. г. Без сорома казка. Сказка съ непристойностями. Выраженіе это употребляется, когда говорятъ о комъ либо, сдѣлавшемъ или сказавшемъ что-либо непристойное. Ум. Соромо́к.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 169.