САТАНА

САТАНА́, и́,

1. ч. Уявна надприродна істота, яку зображують у вигляді людини з козячими ногами, хвостом і ріжками; є уособленням злого начала; біс, диявол, чорт, злий дух. — Який же він, той сатана? — спитав сміливо Денис.— А який же він? Чорний.., голова, як копиця, на голові чорні роги, а очі, як кавуни. Відомо, сатана, як є сатана,— сказав поважно Филін (Н.-Лев., VI, 1966, 336); — Жінко! — скрикнув він.— Сам сатана говорить твоїми устами! (Фр., VI, 1951, 480); Стала покаянна душа перед отцем Іоанном і благає: — Отче! Беріть святе кропило. Виганяйте з мене сатану! (Ковінька, Кутя.., 1960, 88); * У порівн. Подивився [Рубець] на Колісника і, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани (Мирний, III, 1954, 292); Хома, чорний, як сатана, видобувся на поверхню і поклав на бруствер важку в’язанку гранат (Гончар, III, 1959, 366).

2. ч. і ж. Уживається як лайливе слово. Старий рудий бабу кличе, А та йому дулі тиче: «Оженився, сатано,— Заробляй же на пшоно» (Шевч., І, 1951, 129); Появляється він на жеребці, їде тюпки, як верблюдом по Сахарі. — Швидше! — кричить йому Гнат. — Куди швидше? Він такий сатана, що ще скине (Тют., Вир, 1964, 65); // фам. Уживається як вигук захоплення, подиву. — Ух, сатана! — стежачи за танцюристом, неголосно перемовлялись бійці. — Цей докаже! (Гончар, II, 1959, 310).

◊ Одна́ сатана́: а) однакові. [Зінька:] Навіщо ти щоразу обставав за мене, навіщо впутувався промеж нас?.. Чоловік і жона — одна сатана!.. (Кроп., II, 1958, 33); б) однаково, все одно; Сатана́ його́ (тебе́, їх і т. ін. ) зна́є (зна), що (куди́, як, які́ і т. ін.) див. зна́ти; Сатана́ несе́ кого — хтось іде небажаний, нежданий.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 60.

Сатана, ни, м. Сатана. Геть від мене, сатано! Єв. Л. IV. 8.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 103.

сатана́ = сатанаї́л (у значенні Антибо́г пишемо з великої літери, у загальному значенні — з малої) — у віруваннях різних народів — уяв­на надприродна істота, яку зображують у вигляді людини з козячи­ми ногами, хвостом і ріжками; є уособленням злої сили на проти­вагу доброї, Божої; ще в часи кня­зя Святослава (972 р.) Русь була під впливом болгарського богоми́льства, що проповідувало ду­алістичний погляд на створення світу; за ним весь світ (матеріаль­не) створив сатана, тому цей світ і гине в гріхах, а духовний світ і рай — це Боже творіння; тому й точиться вічна боротьба добра зі злом; про створення самого сатани (сатанаїла, диявола, ірода) опові­дає Початковий літопис (986 p.), a про участь сатани у створенні лю­дини також українська легенда-апокриф; див. ще апо́криф, біс, дия́вол, дуалі́зм, чорт; уживається також як лайливе слово. Ні мара, ні мана — роздивились — сатана (при­казка); А який же він? Чорний.., го­лова, як копиця, на голові чорні роги, а очі, як кавуни. Відомо, сатана, як с сатана (І. Нечуй-Левицький); Оженився, сатано, — Заробляй же на пшоно (Т. Шевченко); фразео­логізм: одна́ сатана́ — однакові, один одного варті. Чоловік і жона — одна сатана! (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 522-523.