ЧАЙКА

ЧА́ЙКА¹, и, ж.

1. (Vanellus vanellus L.). Морський водоплавний птах родини сивкових. Така тут земля. А на морі… Чайки якось хижо кигичуть, злу радість я чую в тім хорі, мов згубу на нас вони кличуть (Л. Укр., І, 1951, 308); — На тому морі білі пароплави і хмари чайок… (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 8); А може, просто грається [чайка] над морем, ..добру годину віщуючи, як у тій морській приказці: чайка сіла на воду, жди моряк погоду… (Кучер, Голод, 1961, 194).

2. (Larus ridibundus L.). Перев. наземний денний птах ряду сивоиодібних, що селиться на узбережжі річок, озер, зрідка живе також у чагарниках та лісах. Десь над болотцем чайка обізвалась. Як обзивалася колись давно… (Гл., Вибр., 1951, 85); Разом з хлопцями Антося любила видирати у верболозі гнізда чайок (Донч., Секрет, 1947, 76); Тирло — невеличкий, порослий травою острівець посеред Ташані. Кубляться та чепуряться на ньому домашні гуси та качки, сідають на спочинок перелітні журавлі, в’ють гнізда лугові чайки (Тют., Вир, 1964, 47); *У порівн. Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила (Мирний, IV, 1955, 224); Дівочий голос доліта ласкавий, Як біла чайка з синіх берегів (Рильський, III, 1961, 294); В грудях чайкою билася тривога (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 11); Коли вона [Христя], запаморочена болем втрати, билася чайкою над трупами своїх єдиних у світі рідних, хтось схопив її ззаду за коси (Речм., Весн. грози, 1961, 69).

3. розм. Пестливе називання дівчини, жінки (перев. при звертанні). Не бачу її [Мані] ніколи в вікні, коли минаю її хату, але відчуваю, що вона… та моя чайка, десь коло котрогось сидить, похилена, може, над яким шитвом, думаючи про мене (Коб., III, 1956, 272); * Образно. Україно — чайко ніжна! Україно — орле дужий! (Гур., Друзі.., 1959, 9).

ЧА́ЙКА², и, ж., іст. Бойовий довбаний човен запорізьких козаків з вітрилами та веслами, обшитий зовні дошками або очеретом для кращої плавучості й захисту від ворога. — Благослови, отамане, Чайки поспускати Та за Тендер погуляти, Турка пошукати (Шевч., І, 1951, 284); Січ мала свій флот з човнів, які звалися чайками, або байдаками (Іст. УРСР, І, 1953, 165); Козацькі «чайки» мали довжину близько 20 м, ширину 3-4 м та 20-40 весел (Знання.., 3, 1970, 28).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 264.

Чайка, ки, ж.

1) Птица: пигалица, чибисъ, Vanellus cristatus. Большая Энциклопедія, XV. 153. Вибірається, як чайка за море. Ном. № 10964. Ой біда, біда чайці небозі, що вивела діток при битій дорозі. Рудч. Чп. 88.

2) Родъ запорожской лодки. Тільки три чайки, слава Богу, отамана курінного, сироти Степана молодого сине море не втопило. Шевч. 255. Ум. Чаєчка. Чуб. V. 763. Замигтіло щось оддалік, ніби чорна чаєчка. МВ. І. 141.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 443.

ча́йка (зменшено-пестливе — ча́єчка; чаєня́ — пташа чайки; пестливе — чаєня́тко) —

1) морський водоплавний птах родини сивкових, а також перев. наземний денний птах ряду сивкоподібних, що селиться на узбережжі річок, озер, зрідка живе також у чагарниках та лісах; у фольклорі — символ засмученої матері-вдови (є легенда про вдову, що, сумуючи за загиблим чоловіком, обернулася на чайку), а також України-матері, що вивела дітей при битій дорозі, як у пісні І. Мазепи «Ой горе тій чайці» (можливо, від незахищеності птахи, яка, жалібно кигикаючи, все шукає притулку й власного гнізда, бо кажуть: «Пій, пій, чайка, де твої яйка!»); з поведінкою птаха пов’язано багато прикмет, — «чайка сіла на воду — чекай доброї погоди», «чайки багато купаються — на негоду», «чайки мостять гнізда на горбах — на мокре літо, на низах — на посуху», «чайки прилетіли — невдовзі скресне крига», «чайки скиглять — буря буде». Ой біда, біда тій чаєчці, чайці небозі, Що вивела чаєняток при битій дорозі (пісня); Замигтіло щось оддалік, ніби чорна чаєчка (Марко Вовчок);

2) пестливе уосібнення дівчини, жінки (перев. при звертанні);

3) рід старого козацького човна; див. ще скарбни́ця. Тільки три чайки, слава Богу, Отамана курінного, Сироти Степана молодого Синє море не втопило (Т. Шевченко);

4) див. дубови́на.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 633.