ХМАРА

ХМА́РА, и, ж.

1. Скупчення краплин води, кристаликів льоду та їхньої суміші в атмосфері у вигляді суцільної маси світлого або темного кольору, що несе дощ, град, сніг. І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав (Шевч., І, 1963, 3); Явдосі здалося, що от-от градові хмари обляжуть небо, випаде здоровий град (Коцюб., І, 1955, 54); Сумно по гаю осиковім тіні блукають похилії, тіні від хмар дощових (Л. Укр., І, 1951, 281); Все небо було в великих темних клубах хмар (Ів., Ліс. казки, 1954, 157); *У порівн. Як та хмара, гайдамаки Умань обступили Опівночі (Шевч., І, 1963, 132); Густе гілля горіхів позвішувалось, як хмара, а зверху поплутався по гіллі виноград (Н.-Лев., III, 1956, 266); Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим… (Коцюб., II, 1955, 32).

∆ Пери́сті (пірча́сті, пір’ї́сті, пір’я́сті) хма́ри див. пери́стий, пірча́стий, пір’ї́стий, пір’я́стий; Перламу́трові хма́ри див. перламу́тровий; Срібля́сті хма́ри див. срібля́стий; Суха́ хма́ра див. сухи́й.

◊ [Аж] до [са́мих] хмар; [Аж] до [са́мої] хма́ри; [Аж] під [са́мі, самі́сінькі] хма́ри — дуже високо. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари (Шевч., І, 1963, 118); На крайній найвищій горі, неначе на п’єдесталі, стирчить ще одна тераса, немов величезний престол піднімається під самісінькі хмари (Н.-Лев., II, 1956, 398); [Поет:] Бачили ви, як велике багаття Кида вогонь аж до хмар́ (Л. Укр., І, 1951, 105); Прощайте ж, соснові ліси, Рости вам під хмари (Дор., Серед степу.., 1952, 101); Аеростатів загороди готові знятися до хмар (Сос., II, 1958, 442); Вита́ти у хма́рах див. вита́ти; До хмар пну́тися; У хма́ру захо́дити — чванитися, хизуватися, виявляти погорду перед ким-небудь. [Сторчак:] До хмар Горновий і Яшка пнуться (Зар., Антеї, 1961, 34); Жи́ти у хма́рах (за хма́рами, на́че за хма́рами); Зано́ситись за хма́ри — те саме, що Вита́ти у хма́рах (див. вита́ти). — Цей [Огнєв] любить у хмарах жити, а ми на землі (Корн., II, 1955, 11); [Ватутін:] А може, й ми з тобою заносимось за хмари́ Га́ Брати Київ не з Букрина, а з Вишгорода, звідти, звідки не чекають німці. Що, не вийде́ (Дмит., Драм. тв., 1958, 83); — Хороша він, чесна людина, але жив наче за хмарами (Тулуб, В степу.., 1964, 45).

2. чого, яка. Суцільна маса, клуби дрібних летючих частинок чого-небудь (диму, пару, пилу, снігу тощо). Встає пожар, і диму хмара Святеє сонце покрива (Шевч., II, 1963, 86); Раптом вітер зняв хмару пилу, яка закрила все (Коцюб., II, 1955, 124); Десь опівдні зі степу повіяла хурделиця, несучи хмари снігу (Зар., Світло, 1961, 58); Стелеться землею газова хмара, вповзає в спустілий окоп (Довж., І, 1958, 36).

3. кого, чого, перен. Величезна кількість, безліч, маса кого-, чого-небудь. З гори аж до греблі суне поволі хмара народу (Коцюб., II, 1955, 8); Цілі хмари мавп повисли на гіллі (Ю. Янов., II, 1958, 85); Над широкими дунайськими плавнями вирує хмара гайвороння (Чаб., Балкан. весна, 1960, 185); Ціла хмара довгих стрічок посипалась з спини на плечі, на груди, на руки (Н.-Лев., II, 1956, 67); — У цьому бою я зробив дуже цікаві спостереження..— У тебе після кожного бою ціла хмара ідей,— зауважив Сагайда (Гончар, III, 1959, 62); // у знач. присл. хма́рою. У великій кількості. Нахватав [писар] понятих.., сторожів! Набігли хмарою до Макухи… (Кв.-Осн., II, 1956, 301).

◊ Хма́ра хма́рою: а) дуже багато; безліч. Коли сказать, що підвід двадцять їх тут було, то, єй же то богу моєму! більш: хмара хмарою (Кв.-Осн., II, 1956, 9); б) (хто) дуже сумний, похмурий хтось. Гляну на Чайчиху — хмара хмарою! (Вовчок, І, 1955, 265); Хма́рою су́нути див. су́нути.

4. тільки одн., перен. Уживається для вираження якого-небудь стану, настрою людини (тривоги, суму, задуми і т. ін.). — Ха, ха, ха! — засміявся і собі молодший, рад, що хоч таким способом прогнав хмару з чола старшого брата (Фр., III, 1950, 10); [Роман:] Хведоню! Ти прогнала хмару з душі моєї і освітила її! Ти мене переродила!.. (Кроп., II, 1958, 54); Темна хмара набігла на пожовкле обличчя Дикуна, і він замовк, потупивши очі (Добр., Очак. розмир, 1965, 382); — Ось як, — сказав Станбу, і по його чолі пробігла темна хмара (Чаб., Балкан. весна, 1960, 428).

◊ Мов [те́мною] хма́рою опови́тий — дуже сумний, похмурий хтось; Наганя́ти (наго́нити, нагна́ти) чо́рну хма́ру див. наганя́ти; Хма́ра повила́ див. повива́ти; Як (мов, на́че) [чо́рна, грозова́] хма́ра — дуже сумний, похмурий хто-небудь. А Чайчиха, щодалі, усе вона хмурніша — от мов хмара чорна (Вовчок, І, 1955, 261); Усі нервувалися. Абрум ходив мов хмара. Він і так був чорний уже кольором своєї раси, а тут іще потемнів (Хотк., І, 1966, 157); [Ганна:] На Семенівку вдарив [довгоносик]. [Марина:] Еге, я як почула, на коня — і туди. Дивлюсь — Очерет мов хмара, ледве поздоровкався зі мною (Корн., II, 1955, 77); Місяць ходив Йонька як хмара грозова (Тют., Вир, 1964, 7).

5. перен. Небезпека, нещастя, біда, що насуваються, загрожують кому-небудь. А якщо, не дай боже, темні хмари щоденного життя зійдуться докупи і загородять Вам битий шлях до нас,— то хай грім святий і огненна блискавиця розіб’ють їх і розіллють теплим дощем, щоб Вам легка доріженька не курилася! (Мирний, V, 1955, 415); Він знав, що страшна хмара наступає доконешне [доконечно] на його голову (Н.-Лев., VII, 1966, 164); Давно війни минула хмара (Мал., Серце.., 1959, 220); Залишився я живий і пішов знову до свого загону, бо обрії раптом потемніли і чорні хмари насунулись на наш радянський берег, а простіше кажучи — почався наступ денікінських армій на Москву (Ю. Янов., II, 1958, 252)

◊ Збира́ються (збира́лися, зібра́лися) чо́рні хма́ри див. збира́тися; Нависа́ють (нави́сли, ску́пчуються, ску́пчилися і т. ін.) хма́ри над ким —чим — те саме, що Збира́ються (збира́лися, зібра́лися) чо́рні хма́ри (див. збира́тися). — Скажи, хай приїжджає сьогодні на збори, бо наді мною нависли хмари (Зар., Антеї, 1962, 124); Чорні хмари другої світової війни скупчувалися над земною кулею (Наука.., 4, 1970, 39).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 93.

Хмара, ри, ж.

1) Туча, облако. Це, шо ми бачим над собою синє, до це ще не небо, а це оболоки; а те, шо ходить попід оболоками, до то хмара. Чуб. І. 2. Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла. МВ. І. 89.

2) Множество, масса. Хмарою йдуть люде. Ном. № 7678.

3) Заходити в хмару. Фантазировать.

4) Хмарою перейти. Пройти безслѣдно. Не журись: хмарою перейде, та й край. Волч. у. Ум. Хмарка, хмарочка, хмаронька. За сонцем хмаронька пливе. Шевч. 445. Ясні зірочки — то світилочки, чорні хмарочки, до то свашечки. Мет. 19.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 404.

хма́ра (зменшено-пестливі — хма́рка, хма́рочка, хма́ронька) — скупчення краплин води, кристаликів льоду та їхньої суміші в атмосфері у вигляді суцільної маси світлого або темного кольору, що несе дощ, град, сніг; символізує велику кількість, масу кого-, чого-небудь; чорна хмара символізує щось лихе, зловісне; у весільних піснях уосібнює персонажів весільного обряду: «Ясні зіроньки — то світилочки, чорні хмароньки — да то свашечки»; народ-оптиміст вірить у кращу долю: «Не все хмариться, колись і виясниться», тому жартує: «Не всяка хмара з громом, а хоч і з громом, то, може, й не гряне, а хоч і гряне, то не по нас, а як по нас, то, може, тільки опалить, а не вб’є»; хмари здавна обожувалися, бо вважалися джерелом плодючої сили; оскільки це зібрання небесних вод, то вони близькі до Небесного Царства; воду до Неба подає веселка (райдуга — дуга в Рай, тобто в Царство Небесне); вірили, що в хмарах часто живуть і злі сили («Чорти в пеклі люльки курили, і з того постали хмари»); у Б. Грінченка «Під тихими вербами»: «І в хмарах є нечистий, — збирає хмари маленькими шматочками і зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весілля, дак він тоді збирає багато снігу і сипле й крутить ним, — того й завірюха»; хмари намагаються заслонити сонце, щоб не світило; та Перун проганяє їх своїми стрілами; хмари здавна символізують вороже військо, як у «Слові о полку Ігоревім», де чорні хмари йдуть з моря; у Біблії в хмарах часто являється Бог; у Т. Шевченка: «Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе?»; за характером хмар визначали погоду, — «дрібні купчасті хмари — дощу не буде», «дощова хмара шумить — буде град», «змінюють хмари колір — буде дощ», «червоні (золоті) хмари — на вітер», «низько йдуть хмари — буде холодно», «високо хмари — днина буде гарною». Велика хмара, та малий дощ (прислів’я); Скільки хмара не стоятиме, а зсунеться (прислів’я); За сонцем хмаронька пливе (Т. Шевченко); І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 619-620.