ЗДІЙМАТИ

ЗДІЙМА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗДІЙНЯ́ТИ, здійму́, зді́ймеш; мин. ч. здійня́в, няла́, ло́; док., перех.

1. Переміщати що-небудь знизу вгору. Ухопивши її на руки, здіймає [Василь] угору (Мирний, V, 1955, 113); От уже й виноградник видніється оддалік, а на ньому метушаться люди, високо здіймаючи оберемки зрубаної лози (Коцюб., І, 1955, 216); Йшли й співали люди праці І здіймали догори В грізнім гулі демонстрацій Робітничі прапори (Мал., За.. морем, 1950, 131); Він влітав на грімкі дошки [мосту] перший, погрозливо здійнявши над головою важкий, з китицями, батіг (Гончар, III, 1959 202); // безос. Виступа [Хапко], а самого наче угору здіймає — здається, ось зараз птахом зніметься і полетить (Вовчок, VI, 1956, 277); // Високо здимати, розширюючи, збільшуючи в обсязі, розмірі. Вал котився скоро, наче вихор, Здіймав воду рівно з берегами (Фр., XIII, 1954, 347); Як ушкварить [Ілько] навприсядки, то таку пилюку здійме, ніби два табори циган на батогах б’ються (Тют., Вир, 1964, 30); // рідко. Брати, піднімати з землі, підлоги і т. ін. З книжки щось випало, — вона нахилилася здійняти (Л. Укр., III, 1952, 586).

◊ Здійма́ти (здійня́ти) збро́ю (меч, соки́ру і т. ін.) — те саме, що Підніма́ти (підійма́ти, підня́ти, підійня́ти) зброю (меч, соки́ру і т. ін.) (див. підніма́ти) [Жірондист:] Кров Цезаря проливши, Брут обмив усе болото цезарських тріумфів. (Задумується). Не думав він про се, меча здіймавши (Л. Укр., II, 1951, 164); Вона [поезія] — це гармонійний спів, Дух злагоди, і миру… Та проти хижих паліїв Вона здійма сокиру (Рильський, III, 1961, 135); Здійма́ти (здійня́ти) на багне́ти (на багне́т) — заколювати, убивати багнетом; Здійма́ти (здійня́ти) ча́рку (ке́лих і т. ін.) — те саме, що Підніма́ти (підійма́ти, підня́ти, підійня́ти) ча́рку (ке́лих і т. ін.) (див. підніма́ти). За край, де світ узріли ми, Зазнали щастя змалку, Покоштували втіх дітьми, Здіймаю повну чарку! (Граб., І, 1959, 275); Тільки як здійняли тост за молодих артистів, він обернувся й до Насті з чаркою (Л. Укр., III, 1952, 586).

2. Підводити, підносити (руки, голову і т. ін.) Помандрував козаченько З Лубен до Прилуки. Ой, плакала дівчинонька, Здіймаючи руки (Укр.. лір. пісні, 1958, 76); Гадюка часом перепливала єрик хвилястими рухами, здіймала голову, поважно хитала нею з боку на бік (Коцюб., І, 1955, 361); Їде [горянин] без тривоги, чоло здійнявши в синь тонку (Сос., II, 1958, 347); // Піднімаючи, підносячи що-небудь, височіти, вирізнятися на фоні чогось. Величезний віковий дуб, що колись самітно здіймав над лісом свою круглу кучеряву шапку, .. був зламаний бурею (Загреб., Європа 45, 1959, 49); // перен. Возвеличувати кого-, що-небудь. Як пісня України, ти [Т. Шевченко] ідеш І в серце входиш кожному народу, До світових, далековидних веж Підносиш честь Богданового роду, Здіймаєш славу нашої землі (Турч., Земле моя.., 1961, 4).

◊ Здійма́ти (здійня́ти) о́чі (по́гляд) — те саме, що Зніма́ти (зня́ти) о́чі (по́гляд) (див. зніма́ти). До неба погляд він здійма, щоб там знайти собі відраду (Граб., І, 1959, 207); Вона здіймає на мене очі, і в їх сірій безодні прискають на всі боки промінчики здивування і глуму (Коцюб., II, 1955, 249);

Здійма́ти (здійня́ти) ру́ку див. рука́.

3. Примушувати вставати, зрушувати з місця. Він штурхав ціпком кабанів, здіймав їх на ноги і мацав хребти (Коцюб., II, 1955, 51); // перен. Підбурювати проти кого-небудь, спонукувати до якихось дій. [Xрапко:] Одному баки заб’єш, другому — поперечиш,— тільки всіх проти себе здіймеш, та й годі (Мирний, V, 1955, 173).

4. Підвищувати рівень, посилювати якість, тон і т. ін. чого-небудь. В хаті.. температура стояла між 8° і 9°, і навіть самовар, лампа.. та піч не могли здійняти її вище (Л. Укр., V, 1956, 218).

◊ Здійма́ти (здійня́ти) го́лос — говорити підвищеним тоном. [Любов (гнівно, здійнявши голос):] Ідіть від мене краще, не ставайте між нами (Л. Укр., II, 1951, 75).

5. Діставати, брати зверху або з поверхні чого-небудь те, що там стоїть, лежить, висить і т. ін. — Килино! Чи не пора кашу здіймати? — Ще трохи не впріла,— відказала Килина (Мирний, III, 1954, 352); Василинка ж уже несе на стіл миски і ложки, здіймає настільник (Стельмах, II, 1962, 74); Дід Овксентій потихеньку здійняв косу. На стіні без кісся висіла (Ковінька, Кутя.., 1960, 67); * Образно. Вітрець тихо росу ранню З травиці здіймав (Манж., Тв., 1955, 61).

◊ Зірки́ з не́ба здійма́ти див. зі́рка.

6. Скидати з себе чи з когось що-небудь надіте, пов’язане і т. ін. — Біжи, коню, дорогою, Степовою, широкою, Щоб татари не піймали, Сіделечка не здіймали (Укр.. лір. пісні, 1958, 474); Панас виводить Марусю з посаду й ставить серед світлиці. Старша дружка здіймає з неї кибалку з квітками, стрічками й віночки (Н.-Лев., II, 1956, 431); Навіть крізь рукавички, яких лакей не здіймав ні на хвилину, відчувався холод наче закостенілих пальців (Смолич, І, 1958, 67); Здійняв [мужик] з себе ремінний поясок, прив’язав його корові до рога: прошу, ведіть (Март., Тв., 1954, 249); Він здійняв окуляри й, хукнувши, легенько почав протирати їх хусткою (Досв., Вибр., 1959, 225).

Здійма́ти (здійня́ти) ша́пку (бриля́ і т. ін.): а) вітаючися з ким-небудь, скидати головний убір. — Парубки, як молоді дубчаки, пишні й горді — йдуть повз пана й шапки не здіймають (Коцюб., І, 1955, 255); б) (перед ким — чим і без додатка) скидаючи головний убір, виражати свою повагу до кого-небудь, складати шану комусь. І усміхнуться їм брати так тепло, радісно й знайомо на фоні гнівному заграв, стальні здіймаючи шоломи перед геройством тих, хто впав (Сос., II, 1958, 492).

7. Зрізуючи, зрубуючи, спилюючи і т. ін., видаляти з поверхні те, що покриває що-небудь або становить верхній шар чогось. Рукою пестить [Даліла] кучері ті чорні, А в другій гостреє залізо має, Одною кучері до себе любо горне, А другою їх з голови здіймає (Л. Укр., І, 1951, 336); — От як в майстерні щось виточуєш або стружеш — усім тілом розумієш, що це останній пруг чи стружку здіймаєш (Стельмах, II, 1962, 178).

◊ Здійма́ти (здійня́ти) го́лову — те саме, що Зніма́ти (зня́ти) го́лову (див. зніма́ти). — Ой, пустіть мене, пустіть! Або з мене голову здійміть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? (Вовчок, І, 1955, 268); Здійма́ти (здійня́ти) шку́ру див. шку́ра.

8. розм. Збивати (пострілом, ударом і т. ін.). — Я ось його зараз здійму, — цілить він в офіцера (Епік, Тв., 1958, 368).

9. Звільняти від чого-небудь (звичайно від того, що мучить, непокоїть, завдає прикрощів). Знахар той, славили, такий був здатний, що всяку хворобу здіймав з недужого, як паутину [павутину] з стінки (Вовчок, VI, 1956, 274); Злість душила його за горло, а прокльони, які посилав він усяким законам, що не дають бідним людям спокійно жити, не здіймали важкого каменя з серця, не зменшили злості (Коцюб., І, 1955, 195); [Міріам (падає навколішки):] О, горе! Впала вже на мене кара, і вже її ніхто не здійме з мене! (Л. Укр., II, 1951, 112).

10. У сполуч. з абстр. ім. означає: починати яку-небудь дію, виражену цим іменником. [Гапка:] Це Карпо за Домаху здійма колотнечу! (Крон., II, 1958, 166); Жовніри.. безладно бахкали в повітря, ще більше здіймаючи паніку (Досв., Вибр., 1959, 91); Залітали комарі й до палат, здіймали такий дзвін.., що ні про який сон не могло бути й мови (Збан., Сеспель, 1961, 110); Ми здіймали вдвох такий галас, що бабуся прибігала з кухні (Сміл., Сашко, 1957, 27); Навмання через городи бігли собаки, ще здалеку здійнявши несамовитий гавкіт (Полт., Повість.., 1960, 340); // Заводити, затівати (розмову, річ, мову і т. ін.). Та незабаром гості знову Здіймають запальну розмову (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 131); Здіймав [Остап] річ про те, що пора вже висунути шию з панського ярма (Коцюб., І, 1955, 339); Я ждав,.. Що ти до мене здіймеш мову, Ласкаво виявиш привіт (Граб., І, 1959, 215); // Збуджувати, викликати (думки, почуття і т. ін.). Дайте мені того живого вогню, що ним ви пропікаєте людські душі, чаруєте серце й здіймаєте цілий рій думок та гадок (Мирний, IV, 1955, 315); Скоро зійде зоря калинова, лине сяйво з очей юнаків, і здіймає Олега промова у серцях їх невиданий гнів (Сос., II, 1958, 485); // Порушувати (питання, справу і т. ін.). Може, таким способом хто-небудь і зверне на осю справу увагу та й здійме питання в Думі… (Мирний, IV, 1955, 367); [Люцій:] Та не для себе я здійняв сю справу, а для невинного Руфіна (Л. Укр., II, 1951, 448).

Здійма́ти (здійня́ти) на глум див. глум.

11. розм., рідко. Точно відтворюючи, копіюючи, переносити на щось розміри, форму і т. ін. чого-небудь. А це зараз прийдуть мене забирати, щоб здіймати з мене гіпсову модель (Л. Укр., V, 1956, 264).

12. розм., рідко. Те саме, що фотографува́ти. Вид на хутірську балку і на близькі ліси чудовий. Фотя з Мишею і там дещо здіймали, але я ще їх знімків не бачила (Л. Укр., V, 1956, 245); Я сказав старості, що незабаром приїду до них з такою машинкою, що нею портрети здіймають (Коцюб., І, 1955, 255).

13. рідко. Проймати, охоплювати (про почуття). Мене здіймав страх при самій думці, що мені треба буде йти через той густий, темний ліс (Фр., VII, 1951, 394).

◊ Як руко́ю зді́йме (здійняло́) що, безос.— що-небудь раптово і безслідно зникне (зникло). — А може, ти заслаб, товаришу начальник? Ну, ходім же, годі тобі очима світить у пітьмі. Вип’ємо по чарці, і все як рукою здійме (Кучер, Трудна любов, 1960, 139).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 539.

Здійма́ти, ма́ю, єш, сов. в. здійня́ти, йму́, ме́ш, гл.

1) Снимать, снять. За рученьку візьме, золот перстень здійме. Мет. 299. Не здіймай з мене, дідусю, шкури. Рудч. Ск. II. 15. На поріг ступає, шапочку здіймає. Лавр. 109.

2) Поднимать, поднять. Гуки до Бога здіймає, Господа з небес благає. Мет. 417. Ой казав Криворук, що не здійме орда рук. Орда руки ізняла і козака заняла. Н. п. Здійміть очі ваші. Єв. І. IV. 35.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 145.