РУЇНА

РУЇ́НА, и, ж.

1. перев. мн. Залишки зруйнованої споруди, населеного пункту. Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок погорілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялось вороння, а всередину з лоскотом посипались тиньк і цегла (Коцюб., II, 1955, 7); Недалеко від берега з давніх-давен височать над Дністром, біля самого Хотина, руїни старої фортеці (Петльов., Хотинці, 1949, 8); Дерева царювали над цими руїнами, над колишніми будинками й вулицями (Загреб., Європа. Захід, 1961, І07); *У порівн. Скелі стояли серед чорного ліска, ніби руїни замчища (Н.-Лев., II, 1956, 409); // розм. Будівля, що перебуває у надзвичайно занедбаному стані. Хоч не зруйнована — руїна ся будова, З усіх кутків тут пустка вигляда (Л. Укр., І, 1951, 71); Вони вже привикли до такого життя, а синові — він з панами поводиться, у їх буває, може коли прийдеться і до себе покликати — як його у такі руїни? (Мирний, IV, 1955, 117); *Образно. Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся! (Шевч., І, 1951, 330); // перен. Те, що залишилось, уціліло від чого-небудь, що зникло, минуло. Державна організація виникла на руїнах первісно-общинного ладу (Іст. СРСР, І, 1956, 11); Від мого дитинства лиш руїни Зосталися… (Перв., І, 1958, 318).

◊ В руї́нах — зруйнований. Дзвонять копита, жито побито. Спалені села, в руїнах міста (Сос., II, 1958, 272); Зво́дити (звести́) з руї́н див. зво́дити; Лежа́ти в руї́нах див. лежа́ти; Підво́дити (підвести́) з руї́н див. підво́дити; Підніма́ти (підійма́ти, підня́ти, підійня́ти) з руї́н див. підніма́ти; Підво́дитися (підвести́ся, встава́ти, вста́ти і т. ін.) з руї́н — відроджуватися, відбудовуватися (про зруйновані міста, села, будівлі і т. ін.). Плинуть хмарки, наче білі пави, Над старими площами Варшави, Що з кривавих підвелась руїн Величчю неподоланних стін (Рильський, III, 1961, 271); Встає Донеччина з руїн, і.. в далечінь гудки несуть мелодію залізну (Сос., II, 1958, 499); Постава́ти (поста́ти) з руї́н див. постава́ти¹.

2. перен., розм. Немічна від старості або хвороби людина.— Така руїна, просто розсипається від старості, а все їй ліки потрібні та купелі… (Л. Укр., III, 1952, 530); «І для чого було запрошувати цю руїну»,— мимоволі подумав Плачинда, гречно вклоняючись і посміхаючись до старого (Стельмах, І, 1962, 329).

3. Повний розвал, розруха. Чутки з батьківщини йдуть зовсім не радісні: голод, епідемії, руїна (Кол., На фронті.., 1959, 11); В теплушці тихо… Та заводить річ Сусід мій: — Да-а! Руїна скрізь, розруха… (Бичко, Простота, 1963, 87).

4. Руйнування, знищення чого-небудь. Діється в Елладі через довгий час після руїни Трої (Л. Укр., II, 1951, 328); Скрізь, куди не кинь оком, бачив Орлюк страшні сліди руїни й нещадного палійства (Довж., І, 1958, 324).

5. Повне розорення, занепад чого-небудь. В світі мало говорили про його смерть, далеко більш говорилось про несподівану руїну його маєтку (Л. Укр., III, 1952, 514); — Нема іншого виходу, лиш подаватися на перенесення. Але ж бо матеріальна руїна. Тут продай хату й реальність, а там не купиш (Март., Тв., 1954, 191).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 897.

Руїна, ни, ж.

1) Развалина. Все осталось, все сумує, як руїни Трої. Шевч. 36. Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали козацької слави убогих руїн. Шевч. 149.

2) Разрушеніе, истребленіе. Чига його голодная погибель, що-день його руїна назирає. К. Іов. 39.

3) Разореніе. Бачили лихі свою руїну. К. Іов. 47.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 85.

Руї́на див. [Вели́ка] Руї́на.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 510.