ЗЛОЖИТИ

ЗЛОЖИ́ТИ, зложу́, зло́жиш, док., перех., розм.

1. Зібравши разом, докупи, покласти у певне місце. В огонь лахміття все зложивши, Сама [Дідона] в огні тім простяглася (Котл., І, 1952, 86); Жук зложив свої пожитки на віз, сів — і поїхав (Мирний, І, 1954, 342); Підмели [хлопці] майстерню, зложили готовий матеріал на батареї — хай сушиться (Збан., Курил. о-ви, 1963, 211); // Покласти, помістити кого-, що-небудь десь або на щось. Зняв [Павло] мертву з лавки, зложив долі, головою на скриню нахилив, встромив їй у руку синю запаску (Вовчок, І, 1955, 164).

◊ Зложи́ти збро́ю див. збро́я.

2. Скласти одне ціле, з’єднавши окремі розрізнені частини, елементи. За півгодинки і зложили [січкарню]..— ріже так, що ану (Фр., II, 1950, 42); [Співець:] Зібрав я все, що тільки заціліло, зложив і склеїв,— арфа невеличка, та в ній нема і скіпки несвятої (Л. Укр., II, 1951, 154); // Збудувати, спорудити що-небудь способом кладки. — Був би я царем в цю пору, На добро своє комору Я б з дубів оцих зложив, А тоді б спокійно жив! (Перв., Казка.., 1958, 14); // Розташувати, розставити певним чином (слова, речення і т. ін.). Вона таки була собі непроворна: ніколи було до ладу слів не зложить (Григ., Вибр., 1959, 93); Не вмієш [писати листів] не так, як не вміють малоосвічені люди, що не тямлять літературно зложити фрази, ні, ти по-літературному, по-інтелігентськи, безнадійно не вмієш (Л. Укр., III, 1952, 689).

3. Створити, скласти (вірш, пісню і т. ін.). — Недаром люди і приповідку зложили, що лиш Котові та попові добре жити на світі (Фр., IV, 1950, 124); Сядь, схились і слухай пісню. Я зложу шалену пісню… Будь русалкою в цю ніч! (Олесь, Вибр., 1958, 105); Зложим співанку новеньку На слова веселі Та й про дівчину Оленку З нашої оселі! (Мас., Сорок.., 1957, 269); // Виробити в собі певний погляд на кого-, що-небудь, певну думку, якесь поняття і т. ін. про когось, щось. Після розмов у Львові і листів з Галичини до дядька я зложила собі не дуже оптимістичний погляд на тих людей, що звуть себе радикальною партією (Л. Укр., V, 1956, 146).

4. Перегнувши в якийсь спосіб, згорнути що-небудь, зменшивши в об’ємі і надавши певного вигляду, форми. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню… (Кв.-Осн., II, 1956, 199); — Тепер тілько кіснички вплету, кренделиком коси зложу..— наче намальоване буде! — утішається Марта своєю роботою (Мирний, IV, 1955, 337); // Зігнувши, склавши яким-небудь чином руки, крила і т. ін., надати їм того чи іншого положення. Одарка лежить, зложила руки під голівку, бліда-бліда, тільки очі їй сяють (Вовчок, І, 1955, 46); Як зложив [Халявський] кулаки, як хряпне себе по голові, що насилу устояв (Кв.-Осн., II, 1956, 208); Зложивши моцні [міцні] крила, Опукою з гори — аж вітром зашуміло — Орел ушкварив на Ягня (Греб., І, 1957, 66); Господиня дому стоїть біля печі. Вона зложила руки над фартухом під грудьми (Мас., Під небом.., 1961, 29).

◊ Зложи́ти ру́ки див. рука́.

5. рідко. Додати одно число до другого; зробити додавання. В дворі старого замчища-руїни зібрались ми на віче, все поважні, учені голови, гладенькі й кучеряві, і віком не малі, —якби зложити літа усіх, либонь століття вийшло б! (Л. Укр., І, 1951, 187).

◊ Зложи́ти го́лову див. голова́; Зложи́ти життя́ див. життя́; Зложи́ти кістки́ див. кі́стка; Не зложи́ти ціни́ див. ціна́.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 601.

Зложити, жу́, жиш, гл. = Скласти. Зов’ю я віночка й а в штирі грядочки, зложу на головку. Чуб. III. 121. Аж його гречка стоїть у стіжку зложена. Рудч. Ск. II. 208. Руки зложити. Умереть. Г. Барв. 95. Ручки зложу, очки сплющу та ще слово скажу. Чуб. V. 232. Неславу зложити на кого. Обезславить. На мене неславу зложили. Гол. IV. 459. Кожух зложити. Сшить шубу. Нічим гаразд заплатить кравцям, щоб там свитину або кожух зложили. Сим. 199.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 160.