ЗГУБИТИ

ЗГУБИ́ТИ, згублю́, згу́биш; мн. згу́блять; док., перех.

1. Через неуважність загубити або забути що-небудь десь; протилежне знайти. — Ось на ж тобі, друже, Цей дукачик, та не згуби (Шевч., І, 1963, 116); — Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де згубила? — спитала Онися Степанівна (Н.-Лев., III, 1956, 199); Тут я згубила тоді свою обручку (Л. Укр., III, 1952, 522); Обмацую ноги — ну, так і є, згубив калошу (Коцюб., II, 1955, 240).

◊ Згуби́ти з оче́й кого, що — перестати бачити кого-, що-небудь. Отак і стояв [Юсуп], аж доки й згубив з очей розталу в скелях та чагарниках загадкову і мужню постать чадацького узбека Саїд Алі Мухтарова (Ле, Міжгір’я, 1953, 21); Сте́жку згуби́ти — збитися з дороги, заблудити. Ішов [Іван] спустілий, не чуючи землі під ногами, згубивши стежку (Коцюб., II, 1955, 344).

2. Втратити, не зберегти щось належне, притаманне кому-, чому-небудь. При тому бунті я мав згубити корону і голову, але не згубив ні тієї, ні другої (Л. Укр., IV, 1954, 132); Мости затріщали, згубивши опору (Мал., Звенигора, 1959, 213); // Втратити які-небудь фізичні особливості, моральні якості, почуття, думки і т. ін. [Корж:] Ти навіки честь свою згубила (Вас., III, 1960, 55); У офіцерів були згаслі очі і непевні рухи людей, що згубили позу і характер (Довж., І, 1958, 171); Він давно вже згубив свій спокій (Гр., І, 1963, 257); Вчепившись за якусь думку, він боявся згубити її (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 100); — А з нашого берега, як на зло, ніхто навіть не свисне. Чи вони не бачать, чи, може, й надію згубили на своїх розвідників (Кучер, Черв. вогонь, 1959, 54).

◊ Згуби́ти ́очі: а) втратити зір, осліпнути. Мені відчинив сліпий дідок, що колись згубив очі на музичній фабриці (Досв., Вибр., 1959, 15); б) засоромитися, зніяковіти. — Як твої справи? — сказав мені Олекса.— Тезиси готові? Я, згубивши очі, почав нишпорити по кишенях, шукаючи міфічні тезиси (Перв., Невигадане життя, 1958, 36); Згуби́ти ро́зум (тя́му, свідо́мість і т. ін.) — те саме, що Загуби́ти ро́зум (тя́му, свідо́мість і т, ін.) див. загуби́ти. Тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила (Вовчок, І, 1955, 270).

3. розм. Не зберегти в пам’яті; забути. Вулиці я не згадаю, номер будинку згубила Пам’ять моя непокірна (Еллан, II, 1958, 216).

◊ Згуби́ти лік див. лік¹.

4. Призвести до загибелі, позбавити життя; убити. Не помирилися царі за царства, вельможі за панства, пани за підпанства — і давай мірятись силою: хто більше згубить безневинних душ (Мирний, І, 1954, 359); // Те саме, що занапасти́ти 2. [Антоніо:] Гай, гай, маестро!.. Чи я ж повірю, щоб справді ви могли згубити в пущах Нової Англії талант ваш? (Л. Укр., III, 1952, 114);

◊ Згуби́ти го́лову див. голова́; Згуби́ти з сві́ту — заподіяти кому-небудь смерть, погубити когось. Дуже хотіла мачуха згубити з світу невістку, але ніяк це не вдавалось їй (Укр.. казки.., 1951, 166); — В них нема ні до кого жалощів. Їм що бабку, що гриба зорвати, що чоловіка з світу згубити…— так обурювавсь Опанас (Барв., Опов… 1902, 335).

5. Марно, даремно витратити. Скільки ви ночей не доспали, скільки голову собі нашкрябали, скільки праці згубили через те, що ходите, здається, і вдень, а мов з зав’язаними очима — во тьмі?! (Коцюб., І, 1955, 451).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 525.

Згуби́ти, блю́, биш, гл.

1) Потерять. Лучче з розумним двічи згубити, як з дурнем раз найти. Нос.

2) Погубить. Ой стій, не топися, марне душу згубиш. Чуб. V. 212.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 141.