УРА

УРА́, виг.

1. Бойовий заклик під час атаки. І подав команду.. Грянула батарея!.. — Ура-а! — кричали вершники праворуч і ліворуч (Довж., І, 1958, 154); // у знач. iм., с., невідм. Праворуч, зовсім близько, перекриваючи клекіт бою, лине могутнє «ура» (Кач., Вибр., 1953, 410); На білому снігу зачорніли постаті бійців, вони бігли і кричали «ура»… (Тют., Вир, 1964, 498).

На ура́: а) рішучою атакою з криками «ура»; б) без підготовки, з надією на випадковий успіх. [Огнєв:] Ніякого дерзання у цьому наказі нема, воно тут і не ночувало. Тому, що немає у ньому мислі, все береться на «ура» (Корн., II, 1955, 22); Підніма́ти (підійма́ти, підня́ти, підійня́ти) на ура́ див. підніма́ти.

2. Уживається для вираження загального схвалення, захоплення, радості. Та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!.. ура!.. ура!..» (Шевч., І, 1963, 245); Його проста невеличка річ [промова] подобалася усім найбільше, всі закричали: ура-ура! (Мирний, III, 1954, 288); [Оксана:] Ура, товариші! Жіночі наші збори ухвалили: всім, як одній, увійти в колгосп (М. Куліш, П’єси, 1960, 157); — Ура! — несподівано заволав Маковей, притискуючи, трубку до вуха. — Іптап прийшов!.. Іптап! Винищувальний протитанковий артилерійський полк… Гроза німецьких танків (Гончар, III, 1959, 363); // у знач. ім., с., невідм. Голосним «ура» ми підтримали оратора (Трубл., Глиб. шлях, 1948, 92).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 472.