УДАВАТИ

УДАВА́ТИ (ВДАВА́ТИ), удаю́, удає́ш, недок., УДА́ТИ (ВДА́ТИ), уда́м, удаси́, док., перех.

1. кого, якого. Поводитися, триматися як хто-небудь, надавати собі якогось вигляду з певною метою. І не втікав я, і, як вона [жінка] кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько (Вовчок, VI, 1956, 261); — Знаю я вас, як захворіли! Удаєте тілько з себе хворого, — каже Пищимуха, ледве просуваючись у двері (Мирний, IV, 1955, 361); Вони оба: і Володко, і Гринько, якби могли, то втопили б мене в ложці води. Я їх так само! Але поки що вдаємо приятелів (Март., Тв., 1954, 212); Я не впирався, але, йдучи, почав удавати престарезного діда, який гнувся до землі, і робив це так смішно, що мої глядачі, дивлячись мені вслід, голосно реготали (Сміл., Сашко, 1957, 39); В ресторані [лікар з дружиною] замовляли пиво, морозиво, якусь воду, аби тільки сидіти тут у прохолоді й чекати вечора, що от-от надходив. Обоє вдають щасливих і безтурботних (Ле, Міжгір’я, 1953, 14); Сама вона удала з себе дуже здивовану (Григ., Вибр., 1959, 33); // ким, рідко. Надавати кому-небудь певного вигляду, образу, робити подібним до когось. Недоліток зовсім іще був Ігнат удовиченко, тілько що батьківський зріст і хода, і якась повага в очах, бо сказано — господар на своїй батьківщині, — от його що ніби дорослим паробком удавало (П. Куліш, Вибр., 1969, 272).

◊ Ду́рня (ду́рника) вдава́ти — те саме, що Ду́рня валя́ти (кле́їти, стро́їти і т. ін.) (див. ду́рень). — Ну, досить дурня вдавати! — сказав Яків суворо. — Коли вносите гроші? (Шиян, Гроза.., 1956, 360); — Слухайте, Пєрожек, — Філіпчук почуває, що йому самому починає в пульсах бити. — Ви нарешті перестанете вдавати дурника? (Вільде, III, 1968, 283).

2. із спол. що, ніби і т. ін.; рідко без додатка. Робити вигляд, прикидатися (звичайно в якійсь дії). Упала [Одарка], а вони регочуться. — Удає, — кажуть, — удає! (Вовчок, І, 1955, 45); Так смішно почав удавати, ніби й він плаче, що вона мусила засміятись, а далі й зовсім розвеселилась (Л. Укр., V, 1956, 403); Лежала [Гаїнка], зціпивши зуби, і мовчала. Удавала, немов спить (Гр., II, 1963, 398); [Герасим:] А щоб було тобі зручніше поводиться, то ти удаси, ніби приїхав на завод купувать свинку і кнурця… (К.-Карий, І, 1960, 383); Гуро удав, що він дуже незадоволений з такої пропозиції (Вл., Аргон. Всесв., 1947, 65).

3. Наслідувати, копіювати (голос, рухи, міміку і т. ін.). — Іва!.. мо-ой! — гукали на Івана од хати, але він того не слухав, збирав малини, пукав з листочків, робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдавати голоси птахів та всі ті звуки, що чув у лісі (Коцюб., II, 1955, 307); Безтурботно подививсь [Преображенський] у вікно, постукав об стіл пальцями, удаючи барабанну трель маршу, і встав з-за столу (Ле, Міжгір’я, 1953, 271); Валерій так вправно й достеменно вдав манеру та інтонації Павла Григоровича, що всі мимохіть усміхнулись (Ільч., Звич. хлопець, 1947, 93); // Зображати, відтворювати. —Здається, ніякий маляр не вдав би такого любого рум’янцю на людськім тілі, як тут природа намалювала на щоках груші! (Н.-Лев., І, 1956, 185); І щонайпишнішії дами з придворних Вдавали на сцені субреток моторних, Щоб слави і втіхи зажить (Л. Укр., І, 1951, 171); Кропивницький був перший кавалер на весь Бобринець, мав чудовий голос і смішив нас надзвичайно, коли розкудовчить було волосся, надме щоки й почне вдавати Шельменка (Думки про театр, 1955, 29).

4. тільки док., розм. Добре зробити, змайструвати, виготовити і т. ін. що-небудь. «А сила йде, і спина гнеться, репаються руки, і гине хист… Уже б тепер не вдав різьби такої, хоч би хто й замовив, минулося…» (Л. Укр., І, 1951, 442); Три літа гуртом — З волами, з машинами й так, самотужки — Грабарювало старе й мале.. Зате ж озеро славне яке вдали! Води — як у морі! (Вирган, В розп. літа, 1959, 193); // Майстерно виконати; утнути. Гарно вмів грати Олекса. І так якось по-особливому грав, що от багато вміють хлопців і собі на флоярі, а ніхто так не вдасть (Хотк., Довбуш, 1965, 318); // також з інфін., діал. Змогти, зуміти. — Та я собі зложу [скриньку], — говорю я, а сам аж тремчу, що не вдам (Фр., II, 1950, 40); Чи вдасть любити так пана Славка панночка молода,.. що потребує ще сама проводу й опіки, то за це не можу ручити (Март., Тв., 1954, 447); — Вмієш хліб пекти? — Вмію, але… з питльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла, — відповіла несміливо Касандра (Коб., III, 1956, 502); — То як кладеш у поруку ціле своє маєство [маєтність], — то який тобі сміх? То таки треба доброї голови, щоб удати, аби не зробити з усіх нас торбарів! (Круш., Буденний хліб.., 1960, 192).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 382.

Удавати, даю, єш, сов. в. удати, удам, даси, гл.

1) Притворяться, притвориться, дѣлать, сдѣлать видъ. Упала, а вони регочуться: удає, кажуть, удає. МВ. І. 76. Я удавав, буцім то мені й байдуже. Стор. Дурень удавав, буцім-то йому не хотілось продавити тієї шкури. Стор. І. 65. Удав, що спить. Чуб.

2) Прикидываться, прикинуться чѣмъ, корчить изъ себя что. Добрий воїн і душа щира козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. К. ЧР. Удає з себе пана.

3) Преимуществ. сов. в. Удачно сдѣлать, выполнить. Камен. у. Співала би співаночки, та не вмію вдати…. будуть ся сміяти. Гол. IV. 466. На самоті чого не вдаси, а в гурті як не той. Св. Л. 207. Яких буханців, книшів було вдам. Г. Барв. 108.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 316.