ТРЕБА

ТРЕ́БА¹, присудк. сл., також з інфін. Потрібно, необхідно, слід. Вона мерщій поприбирала що треба, дмухнула на світло і собі прилягла на лаві (Мирний, IV, 1955, 133); [Павло:] Е, сину, сину! Щоб научитись плавать, треба води набрать в уха; щоб научитись жить, треба настраждатись в житті… (К.-Карий, II, 1960, 162); — Я теж оце недавно був у Полтаві, так теж усе є, що треба (Тют., Вир, 1964, 213); — Дядька, Іване, треба розуміти, не тільки лаяти, а й жаліти (Стельмах, II, 1962, 144).

Як і тре́ба було́ сподіва́тися див. сподіва́тися.

◊ До скру́ту тре́ба див. скрут¹; Так [йому́, тобі́ і т. ін.] і тре́ба! — цього й заслуговує хто-небудь. Так тобі й треба, не ходи, де не треба! (Укр.. присл.., 1963, 493); Тре́ба з сві́чкою се́ред дня шука́ти (вишу́кувати і т. ін.) див. сві́чка; Тре́ба [пра́вду] сказа́ти див. сказа́ти; Хіба́ що рожна́ тре́ба див. роже́н; Що тре́ба, рідко — дуже добре, чудово. Ото було, як опівночі, то й пливуть човни Дніпром, та й пристають під старою вербою; а пан Максим їх веде до світлиці та приймає, що треба (Вовчок, І, 1955, 90); Як тре́ба — належним чином, як потрібно, як слід. Розпорядивши Турн як треба, Махнув, засаду щоб зробить (Котл., І, 1952, 279); А як настали жнива,.. то їй стало невміч: ..нагальна праця з ніг валяє, а нічка прийде, — хвоста того заячого коротша, — ні виспатися, ні одпочити як треба!.. (Мирний, IV, 1955, 295).

ТРЕ́БА², и, ж.

1. заст. Жертвоприношення (у 1 знач.). Приносити требу (треби).

2. церк. Релігійний обряд (хрестини, вінчання, панахида тощо), який здійснює священик на замовлення віруючих. Вікарій був немощний, то мало не за кожною требою мусили вдаватись до сусідських попів (Свидн., Люборацькі, 1955, 88); В кінці прошенія прикинули, що о. Артемій бере велику плату за треби (Н.-Лев., IV, 1956, 168); Отець Сидір їздив тепер на треби, як церковний магнат (Донч., III, 1956, 104); // Плата священикові за виконання такої відправи. Отець Орест Солонинка.. здирав з віруючих різні треби і подаяння не лише грошима, але й натурою (Мельн., До раю.., 1961, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 241.

Треба нар. Надо, нужно, необходимо. Пошли, Боже, з неба, чого нам треба. Ном. Хоч хочете — не хочете, треба привикати. Н. п. Иногда употр. какъ сущ.: І він з своїм требом. Грин. 1. 236. Требові й кінця нема. Грин. І. 244. На що купив? — Треба; на що продав? — Треба. І требові кінця не буде. Ном. № 9748.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 280.

тре́ба = потре́ба —

1) обов’язкова жертва, яку приносили на тре́бище (див.) (пор. значення «необхідний» у сучасних словах тре́ба, потре́ба, потрі́бний, ви́требувати, употребля́ти тощо); жертвоприношення (ритуальною жертовною їжею-требою для богів, духів зазвичай виступала тварина; її «теребили», тобто тягли на требу, забивали, м’ясо варили в казанах, частину його їли («жерли»), а решту полишали богам); див. ще же́ртва1; у сполученні: прино́сити тре́бу (тре­́би) — жертвувати;

2) релігійний обряд (хрестини, вінчання, панахида тощо), який здійснює священик на замовлення вірників, а також плата за нього.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 603-604.