СОЛОМА

СОЛО́МА, и, ж., збірн.

1. Сухі світло-жовті стебла злакових рослин, що залишаються після обмолоту і які використовують як корм скотині, паливо, а також для підстилки, покриття будівель і т. ін. Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама солома стоїть, завалив увесь город ожередами (Мирний, І, 1949, 163); Хима, сидячи на ослончику, підкладала солому у грубку (Коцюб., І, 1955, 86); В стайні худібка стоїть, трухлу солому гризе (Фр., XIII, 1954, 306); Матраци [в готелі] тверді, напхані соломою. Подушку дають одну, тонісіньку, як млинець (Н.-Лев., II, 1956, 394); — Може, вам, тату, допомогти чим-небудь? Дров привезти на зиму чи соломи корові на підстилку? (Тют., Вир, 1964, 75); Увійшла господарка, принесла соломи й почала слати нам постіль (Досв., Вибр., 1959, 73); Двір поріс споришем. Спереду невеликий старосвітський полковницький будинок, соломою вкритий (Довж., І, 1958, 217); З-під бриля з соломи На мене дивиться мій брат (Рильський, III, 1961, 292); Немало творів присвятив О. Саєнко великому Кобзареві. Портрет поета, виконаний художником 1925 року в техніці кольорової соломи, ввійшов до експозиції музею Шевченка в Києві (Літ. Укр., 28.I 1964, 2); * Образно. Невдовзі з’явилася із-за борта і солома Віталієвого чубчика та худенькі плечі (Гончар, Тронка, 1963, 237); *У порівн. З нею щось сталось: вона знов почулась легкою, як солома (Коцюб., І, 1955, 280); Уявляю її собі маленькою, з білявою, як солома, голівкою, голубими оченятами (Досв., Вибр., 1959, 13); // Сухі стебла скошених бобових рослин, рідше — кукурудзи і т. ін. Порівняно велику кількість білка містять у собі зелена маса, солома та полова бобових культур (Зерн. боб. культ., 1956, 3); Борошно виготовляємо влітку й восени. Використовуємо для цього сіяні і природні трави, солому гороху, люпину та кормових бобів (Хлібороб Укр., 8, 1963, 8).

◊ Зни́кнути, як (мов, немо́в, на́че і т. ін.) го́лка в соло́мі — загубитися безслідно (перев. у натовпі). Кирила вже не було. І як він не виглядав його, той, наче голка в соломі, зник у натовпі людей (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 12); Убра́тися в чужу́ соло́му [та] ще й шелесті́ти — зайнявши без дозволу або з ласки господаря якесь місце, приміщення і т. ін., поводитися нескромно, нетактовно. [Маруся (скочила):] А що це за харцизяки такі найшли у хату! Чого ви завелась! Ач! Убрались у чужу солому, ще й шелестять! Та вас тут пов’язати треба (Кост., І, 1967, 278); Шука́ти го́лку в соло́мі — те саме, що Шука́ти го́лку в сі́ні (див. го́лка). Григор усе тупцявся. Питати [про дівчину] без імені — голку в соломі шукати. На глузи піднімуть (Гуц., Скупана.., 1965, 22).

2. Стебла злакових рослин на корені. Вириває [мати] серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом (Л. Укр., III, 1952, 235); Головним засобом боротьби з поляганням повинно стати виведення відповідних сортів, які матимуть коротку і міцну солому (Хлібороб Укр., 6, 1967, 10).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 448.

Солома, ми, ж. Солома. Ум. Солімка, солімочка, соломка, соло́мочка. Аби оснівка, — потканнячко — солімка. Ном. № 7547.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 166.

соло́ма (зменшене — соло́мка) — сухі світло-жовті стебла злакових рослин, що залишаються після обмолоту і які використовують як корм худобі, паливо, а також для підстілки і т. ін.; у селянському побуті раніше використовували і для покриття будівель; символізує в народі позашлюбне кохання: «Цеї ночі опівночі солома горіла, як єм любку цілував, аж ся розболіла», «Вийду я на вулицю — солома горить; сюди гляну, туди гляну — дівчина біжить. Нехай біжить, хоть не біжить, а води не дам (не задовольню її кохання), іди собі, дівчинонько, під зелений гай»; коли молода виявляється «нечесною», родичі молодого приходять на весілля до батьків молодої, співають відповідних пісень і надягають на них солом’яні хомути; ознакою презирства до дівчини з розпусною поведінкою було розкидання соломи перед дверима її хати; іноді «нечесна» молода сама надягала вінок із соломи; оскільки солома швидко згорає, позашлюбне кохання визначалося як солом’яний вогонь; у зв’язку з цією символікою стоїть і інша — пліткарство, поговір: «Коли мене вірно любиш, не кажи нікому, бо то люди рознесуть, як вітер солому»; «Сіно моє, сіно моє, солома дрібненька. Не журися, мій миленький: я ще молоденька»; тобто хоч і будуть поговори, та не треба зважати, бо ж «не піде дрібен дощик без тучі, без грому; ой не піде дівчина заміж та без поговору»; солома як магічна підстилка фігурує на Святвечір як сподівання на майбутній урожай; «солом’яними» звуть чоловіка або жінку, які тимчасово залишилися без пари або не живуть у парі; «солом’яним» називають негарного парубка: «Солом’яний парубок золоту дівку бере!».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 562.