ПОГУБЛЯТИ

ПОГУБЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., рідко, ПОГУБИ́ТИ, гублю́, гу́биш; мн. погу́блять; док., перех.

1. тільки док. Загубити, згубити, втратити все або багато чого-небудь. Стиснула міцно дійницю — та за нею… Дух з мене випирає, капці погубила, та от-от дожену (Коцюб., І, 1955, 263); — Вже багато [бійців] їдуть без пілоток: погубили сонні (Гончар, III, 1959, 76); * Образно. Сріблом підпливає, повіддю вилискує Полісся під місяцем — береги по долинах погубило (Вас., І, 1959, 228); // Ненароком випустити що-небудь; упустити. З-за верби вийшов Микола, і всі дівчата, наче сполохані птиці, знялися й побігли, аж калину погубили по траві (Н.-Лев., II, 1956, 173); // Перестати бачити, спостерігати кого-, що-небудь. Діти, погубивши матерів, пищать (Кв.-Осн., II, 1956, 14); Усі [пастухи] пильно стежили за тим, щоб не погубити в кущах потомлених ягнят (Гжицький, Опришки, 1962, 23).

◊ Як (мов, на́че, нена́че і т. ін.) погуби́в (погуби́ла і т. ін.) що — хто-небудь має розпачливий, сумний вигляд. Коли дощ або робота пильна не дасть нам побачитись, то журби не обберешся; ходиш, як курчат погубила (Мирний, І, 1954, 82); Він сумно дивився, вона ж наче усі шляхи погубила, тільки усе до його ближче горнулася (Вовчок, І, 1955, 205).

2. тільки док. Частково або повністю втратити які-небудь фізичні особливості, моральні якості і т. ін. Здоров’я маємо — не дбаємо, а погубивши — плачемо (Укр.. присл.., 1955, 144); — Жди від Грицька звичайності — діждешся! Він уже і звичаї людські через свою пиху погубив, — промовила, зітхнувши, Пріська (Мирний, III, 1954, 14); // Позбутися чого-небудь. Розступилась, вода, — в тобі я Погублю все горе… (Бор., Тв., 1957, 56); Погубивши рештки хмелю [протверезившись], ми сиділи бадьорі й схвильовані (Ю. Янов., II, 1958, 79).

◊ Погуби́ти дні (ти́жні і т. ін.) — збитися в підрахунках днів, тижнів і т. ін. День ішли, другий, ще … А потім погубили дні (Головко, І, 1957, 122); — Одно відомо, — знов дід проворкотів понурим гласом, — що всі ми й доби й тижні погубили в сій клятій тьмі (Л. Укр., І, 1951, 294); Погуби́ти думки́ (мо́ву, слова́ і т. ін.) — те саме, що Загуби́ти ду́мку (мо́ву, сло́во і т. ін.) (див. загуби́ти). — Та й забарився ж ти! Де ти блукав так довго? Я вже й думки погубила… (Л. Янов., І, 1959, 365); — Та ви справді мене зведете на постіль!… — І присів [генерал], погубивши всю мову (Граб., І, 1959, 173); [Чортик:] А й такі бувають, що брехати люблять… Ну, мені не збрешуть і слова погублять (Фр., IX, 1952, 419); Погуби́ти кінці́ — забути те, що було попереду. Отець Харитін знов починав читати, але Онисія Степанівна вже давно погубила кінці й нічого не розуміла (Н.-Лев., III, 1956, 89); Погуби́ти лік — те саме, що Загуби́ти лік (див. лік¹). Палажка водила їх од одної церкви до другої, так що прочани погубили лік церквам (Н.-Лев., II, 1956, 333); Погуби́ти ро́зум — те саме, що Загуби́ти ро́зум (див. загуби́ти). Страх вона його любила, Аж розум ввесь свій погубила, А бачся, не була плоха (Котл., І, 1952, 78).

3. тільки док. Втратити всіх або багатьох, усе або багато чого-небудь, залишитися без когось, чогось. Той, що мертвих, на баяні Загравши, розбудити вмів,.. десь побіля Обояні На лівій [руці] пальці погубив (Перв., II, 1958,42).

4. Призводити до загибелі, знищувати кого-небудь. — Будьте ласкави [ласкаві], панове, даруйте ми життє [мені життя], я вам нічого не винен, — змилуйтеся, не погубляйте мене! (Фр., VIII, 1952, 166); Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили і будить його, і чинить суд над ним, якою смертю його погубити (Казки Буковини.., 1968, 174); Всі оті петлюри та царські генерали, ..здавалось, ішли всією своєю силою саме на нього, на її сина, намагаючись будь-що вкоротити віку хлопцеві, в молодості погубити його своїми страшними дредноутами та аеропланами (Гончар, II, 1959, 199); // Робити кого-небудь нещасливим, завдавати горя, неприємностей. — Не погубляйте свого дитяти: дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком (Кв.-Осн., II, 1956, 58); [Терпилиха:] Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? (Котл., II, 1953, 18); // Призводити до повного занепаду. — Ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни (П. Куліш, Вибр., 1969, 154); // Даремно, марно витрачати, переводити (сили, здоров’я, життя і т. ін.); зовсім занедбувати, псувати що-небудь. — За що ж свої молодії Ти літа погубиш За калікою?.. (Шевч., II, 1963, 342); Сіла дочка край куточка, Сльози проливає. Стала мати серед хати, Рученьки ламає: — Втопила-сь ти мене, донько, В холодную воду: Погубила здоров’ячко І милую вроду!.. (Рудан., Тв., 1959, 56); // Морально опускатися, втрачаючи свою честь і гордість. — Ні, таточку, ні, мій сизий голубчику! не погубила себе твоя дочка і не погубить (Кв.-Осн., II, 1956, 60).

◊ Погуби́ти ду́шу, заст. — учинити який-небудь злочин або щось таке, що є порушенням релігійно-етичних норм. Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену [прокляну] святого бога, За неї душу погублю! (Шевч., II, 1963, 42).

5. перен., рідко. Призводити до провалу. Вони [свідки] мають бути суддями, що погубляють винуватця, виправдують неповинного й присуджують права кривдному (Март., Тв., 1954, 379); Цим своїм вчинком [приходом до замісника] він трохи не погубив усієї справи, бо зам схопився, як з будяків, і так розкричався, що годі було його вгамувати (Тют., Вир, 1964, 148).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 726.

Погубляти, ля́ю, єш, сов. в. погубити, блю́, биш, гл. Губить, погубить. Як ті душі погубляють, так сі людське тіло. К. МБ. X. 7. Не поберігши тіла і душу погубиш. Ном. № 8794.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 236.