ОБЛУПЛЕНИЙ

ОБЛУ́ПЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до облупи́ти. Ось облуплені смереки лежать: десь уверху стяв їх гуцул, обрубав гілля, облупив (Хотк., II, 1966, 315); Доярки лишають облуплені яєчка.., недопиті пляшки молока і накидаються на свіжу пошту (Вол., Місячне срібло, 1961, 222); Пара йде з щойно облупленого звіра (Ю. Янов., І, 1958, 186).

2. у знач. прикм. Який повністю чи частково втратив верхній шар, покриття, оболонку і т. ін.; обдертий, обшарпаний. Дерева якісь дивні — зовсім облуплені, голісінькі, ніби з них хто взяв та й спустив усю кору (Збан., Мор. чайка, 1959, 6); Стіни, не прикриті килимами, були облуплені (Вільде, Сестри.., 1958, 463); // Який відпав, осипався частинками, шматками (про верхній шар, покриття, оболонку і т. ін. чого-небудь). Облуплена, облущена фарба бортів. Іржа… Ілюмінатори засновані павутинням (Гончар, Тронка, 1963, 236); Старенька канапа сиротливо тулилася до стінки з облупленою шпалерою (Збан., Курил. о-ви, 1963, 23); // Який облущився під дією сонця, вітру і т. ін. (про шкіру людини). Він сидів на ослоні і мастив олією свій облуплений гострий ніс (Чаб., Балкан, весна, 1960, 21).

◊ Зна́ти як облу́пленого (як облу́плених) див. зна́ти.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 530.

Облуплений, а, е. Ободранный. знають як облупленого (кого). Превосходно знаютъ, насквозь видятъ. Мнж. 168.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 16.