МАРА

МАРА́, и́, ж.

1. Істота або предмет, що уявляється комусь; привид, примара. [Богомолка:] Я не тінь. Перехрестись, коли не забула хреститись: я не щезну. Я не мара (Н.-Лев., II, 1956, 453); Радянського воїна обмацували руками, щоб пересвідчитися, чи це не видіння, не мара, не сон! (Чорн., Визвол. земля, 1950, 106); * Образно. Мара безземелля.., що була зникла на якийсь час, знов з’явилась і стала перед ним у грізній постаті (Коцюб., І, 1955, 117); * У порівн. А мати, їх сердешна мати, Немов з хреста сьогодні знята, .. Сидить бліда, немов мара (Стар., Поет. тв., 1958, 67); Так-то мертвою марою Місяць круг Землі іде І віщує нам собою Той кінець, що Землю жде (Сам., І, 1958, 80); // Образ, що виникає уві сні; сновидіння. Весь сон одігнали [соловейки], усю дрему й мару (Вовчок, І, 1955, 345); Очевидячки дня зливалися з сонними марами ночі — і лякали його (Мирний, І, 1954, 325).

2. розм. Міфічна істота, найчастіше в образі злої потворної чаклунки; уособлення нечистої сили. Пішов я, ледве дибаю, а тут ще анахтемська мара водить почала (Стор., І, 1957, 113); Вона плакала та примовляла крізь сльози: де та смерть її заподілася, що не прийде до неї при лихій годині!.. Ні, заховала її від смерті якась мара (Коцюб., І, 1955, 39); // збірн. Нечиста сила. [Кость:] А дивіться, справді якось немов сумно стало… Оце саме, мабуть, всяка мара заворушилась (Вас., III, 1960, 176).

◊ (Мара́ його́ (її́, їх і т.ін.) зна́є де (куди́ і т. ін.) — те саме, що Чорт його́ (її́, їх і т. ін.) зна́є де (куди́ і т. ін.) (див. чорт). А мара його знає, де він ся подів (Сл. Гр.); Напуска́ти (напусти́ти, насила́ти, наслати і т. ін.) мару́ на кого — заворожувати кого-небудь, напускати чари на когось. Шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська відьма, що сама таку мару на них напустила і двері від них сховала (Кв.-Осн., II, 1956, 215); Що за мара́! — те саме, що Що за чорт! (див. чорт). — Що за мара! — подумав Йон, перебираючи ногами та скоса поглядаючи на дівчину, — я її перше не бачив, здається… (Коцюб., І, 1955, 231); Яко́ї мари́ — те саме, що Яко́го чо́рта (див. чорт). — До коваля? Серед ночі? Якої мари? — здивувався Юрко (Козл., Ю. Крук, 1957, 359).

3. тільки мн., рідко. Мрії. — Дев’ята година, а я сиджу та й марами бавлюся, мов закоханий! — скрикнув він (Фр., VIII, 1952, 378); Він.. заплющив очі, усміхаючись на ходу. О мрії-мари!.. (Довж., І, 1958, 87).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 625.

Мара́, ри, ж.

1) Призракъ, привидѣніе. Вони ж, бачивши його, що ходить по морю, думали, що се мара. Єв. Мр. VI. 49. Василина з’явилась і счезла, як мара. Левиц. І. Що ж се таке? Се не мара, моя се мати і сестра. Шевч. 340.

2) Злой духъ, разновидность чорта, обморочивающій людей, затемняющій имъ разсудокъ, чтобы завести ихъ въ опасное мѣсто. Чуб. І. 196. Туди мене мара несе, де грають музики. Гол. IV. 460. Убрався в сажу, як мара. A мара його знає, де він ся подів! A чортъ его знаетъ, куда онъ дѣвался! Камен. у.

3) Сонъ, сновидѣніе, греза. Сон — мара, Бог — віра. Ном. № 11345. Чаще во мн. ч.: мари. Ой місяцю-місяченьку! не світи нікому, тільки мойму миленькому, як іде додому. Світи йому вдень і вночі і розганяй мари. ЗОЮР. II. 240. У Левицкаго употребл. въ значеніи: мечты. Не зросла вона в роскоші. Мари об таких хатах раскішних здались їй пустими.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 405.

мара́ —

1) = мари́ще — привид, примара; також сновидіння. Се не мара, моя се мати і сестра (Т. Шевченко); Смерть бліда, не­мов мара (М. Старицький); Сон — мара, Бог — віра (М. Номис);

2) (з великої літери) міфічна істота, найчастіше в образі злої потворної чаклунки; дохристиянське уособ­лення нечистої сили; злий дух, чорт; заморочує людям розум, і во­ни роблять собі шкоду, пop. у Б. Грінченка: «А Мара його знає! Хіба вгадаєш! Туди думка і сюди думка», «Він звівся нінащо, ходив, як Мара, блідий, з божевільними, неспокійними блискучими очи­ма», «1 до їх у хату темрява за­йшла, — по кутках чорною Марою стала» (пop. у мові: марити, марен­ня, марний, змарніти, марниця). Ту­ди мене Мара несе, де грають музи­ки (Я. Головацький); фразеологіз­ми: мара́ його́ зна́є — хто його знає, чорт його знає, ніхто не знає; напуска́ти мару́ — заворожувати ко­гось, напускати чари на кого-небудь; що за мара́! — що воно таке! що за чорт!

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 353.