ЛІКОТЬ

ЛІ́КОТЬ, ктя, ч.

1. Місце з’єднання плечової кістки з кістками передпліччя, де згинається рука. Чи не цей то Микитка, Що по лікті свитка? (Чуб., V, 1874, 67); Крізь витерті рукави пошарпаної свитки світились лікті (Коцюб., І, 1955, 34).

На лі́ктях, розм. — плазом. — Ми.. всю Трансільванію на ліктях перечовгали (Гончар, III, 1959, 206).

◊ Лі́кті [собі́] куса́ти (гри́зти) — досадувати на непоправність чогось, шкодувати за загубленим. Катря йому [Павлові] законна дружина.. Хай шаленіє Соломія та кусає собі лікті (Кучер, Трудна любов, 1960, 319); — Багатії вже й лікті кусають, що мене обрали (Збан., Сеспель, 1961, 274); Почуття́ лі́ктя-про товариську підтримку в чому-небудь. Почуття ліктя серед наших людей знайшло яскравий прояв у прагненні підтягати відстаючих до рівня передових (Рад. Укр., 3.ІV 1962, 3); Чу́ти лі́коть чий — відчувати товариську підтримку в чому-небудь. Перон тече людським потоком мимо. Та чує кожен з трьох плече і лікоть побратима (Дор., Три богатирі, 1959, 4).

2. Частина рукава одягу, що облягає місце, де згинається рука. У неї були продерті лікті, либонь ніколи було й залатати (Л. Укр., III, 1952, 707).

3. Старовинна міра довжини, приблизно в півметра. Поруччя було невисоке, півтора ліктя понад вулицею (Фр., III, 1950, 31).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 514.

Лі́коть, ктя, м. = Локіть. Правди на ніготь, а прибавиться на лікоть. Ном. № 7018. Паноче, чого в вас такий малий лікоть? Ном. № 10552. Ум. Ліктик. Опух пішов за долоню, мало не до ліктика. Г. Барв. 530.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 369.

лі́коть див. ло́кіть.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 339.