ЛЮБИЙ

ЛЮ́БИЙ, а, е.

1. Який викликає любов до себе; дорогий і близький серцю. — От люба в нас дитина Юрко! — часом говорила Маруся до чоловіка (Н.-Лев., III, 1956, 288); — Тимко любий мені — і все тут! З ним хоч на край світу піду (Тют., Вир, 1964, 97); Дихни на повні груди, народе любий мій! (Тич., II, 1947, 10); Здрастуй, місто несказанно любе. Повне цвіту — теплого дощу! (Мас., Побратими, 1950, 14).

◊ Світ не лю́бий — те саме, що Світ не ми́лий (не мил) (див. ми́лий). Без тебе не любий мені був би світ, Ти — більше, ніж муж! Ти — мій друг і товариш (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 249).

2. Те саме, що коха́ний 1. — Подивися, мій голубе, Подивись на мене: Я Катруся твоя люба (Шевч., І, 1951, 43); Моя люба Мар’яночка краща мені, як сестричка, — як на неї подивлюся, мов до сонечка всміхнуся (Л. Укр., III, 1952, 494); І немає нічого. Мов з каменю я. Ти для мене — чужа і не люба… (Сос., І, 1957, 251); // Сповнений кохання. Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари (Кобр., Вибр., 1954, 164).

3. у знач. ім. лю́бий, бого, ч.; лю́ба, бої, ж. Той (та), кого люблять, кохають. Так ворожка поробила, Щоб менше скучала, Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Свого любого додому (Шевч., І, 1951, 404); Ти спиш, моя люба, далеко, далеко… Простори і дні поміж нами лягли (Гер., Поезії, 1950, 31).

4. Якого люблять; коханий (у 3 знач.). Я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі (Коцюб., II, 1955, 345).

5. З яким приємно провести час, якого чекають (про гостя). Любого гостя весною частують медком, а восени молочком (Номис, 1864, № 11802); — Привітання любому гостеві, — зустрів його пан.. на порозі їдальні (Тулуб, Людолови, І, 1957, 7); // у знач. ім. лю́бий, бого, ч.; лю́ба, бої, ж. Уживається у звертанні як вираз фамільярності або зневаги. — Ох, Іване Володимировичу, так же не можна. Навіщо ж ви?.. — Любий мій, не вчіть мене… (Довж., І, 1958, 462).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 561.

Лю́бий, а, е.

1) Милый; пріятный; хорошій. Бжола летить на любий цвіт. Ном. № 8732. Розмова моя люба та мила. Ном. № 12934. Любого гостя весною частують медком, а в-осени молочком. Ном. № 11802. Така люба рілля, що дитина виросла б, коли б посадив. Ном. № 10150.

2) Возлюбленный. Ізійшов голос із небес: Ти єси син мій любий, що я вподобав. Єв. Мр. І. 11. До любої небоги нема далекої дороги. Ном. № 8759.

3) Любовный. У любий місяць уродилась (про дівчину, котру всі кохають). Ном. № 8748. Ум. Любенький, любесенький. Тіточко наша любенька, не кидай нас. МВ. І. 12. Там така любісінька дитина. Полт.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 385.