МИЛИЙ

МИ́ЛИЙ, а, е.

1. Дуже приємний, лагідний у стосунках з людьми; хороший, симпатичний. Учора цілий вечір просидів у мене Мачтет. Був дуже милий, говіркий, жалкував, що з тобою не познайомився (Коцюб., ІІІ, 1956, 194); — Я одружився недавно, років чотири тому, брав найласкавішу, наймилішу дівчину, а вийшла з неї — сказати, так не повірите — домашня пилка (Збан., Любов, 1956, 77); Вона виявилася милою співбесідницею. Трималася просто, невимушена (Руд., Остання шабля, 1959, 68); // Який привертає увагу приємною зовнішністю, приємним виглядом. Андрій Петріїв був парубок коло двадцяти літ, з милими та цікавими рисами лиця, котрі трудно було назвати гарними (Фр., V, 1951, 16); Я поглядав у те симпатичне личко, бачив ті ..милі очі (Коб., III, 1956, 163); Маня була не те що вродливою, але у всякому разі милою жінкою (Вільде, Опов., 1954, 73); Які скрізь картини, то грандіозні, то граціозні, милі! От на північ од Бріярки йдуть рядками верхи, та все пірамідальні (Н.-Лев., II, 1956, 398); // Який викликає почуття задоволення; дуже приємний (про звуки голосу, сміху тощо). Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сну… (Коцюб., І, 1955, 415); Ззаду Огея сторожко підступає навшпиньках мале дівчатко.. Раптом воно підстрибує і, розвівши руки, обхоплює його за шию, вибухнувши каскадом милого дзвінкого сміху (Досв., Вибр., 1959, 235); Ми йдемо, і ллється голос милий (Сос., І, 1957, 207); // Пов’язаний з приємними переживаннями. Спасибі Вам, добродію, велике спасибі за ті несказано любі та милі хвилини, які довелося мені пережити, читаючи Ваші талановиті утвори (Мирний, V, 1955, 378); [Палажка:] Такий милий сон був наснився, а він, клятий катюга, взяв та й перебив (Вас., III, 1960, 167); Заснула мати, і на білім чолі Спинився спокій, милий та ясний (Рильський, І, 1960, 152); Вологі березневі вітри дмухають.. на Київ, на Володимирську гірку, розбуджуючи в душі все те ласкаве, миле, далеке, що досі мовби дрімало десь у глибинах (Гончар, Маша.., 1959, 3); // Сповнений привітності, доброзичливості; люб’язний. — У кого се ти хліба позичила? — У Микити у Румая. — Довго, мабуть, гнувся — не давав? — О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю (Вовчок, І, 1955, 147); Зі мною і пан і пані [Франко] були дуже гречні і милі, кланялись нам усім… (Л. Укр., V, 1956, 337); Брати помирилися та бесідують собі любенько в милій розмові (Тют., Вир, 1964, 229); // ірон. — Від самого рання нічого не їв, а тепер чекай на спеці, поки тебе пустять у хату! Нічого мовити — миле життя розвідача філоксерної комісії (Коцюб., І, 1955, 199).

Ми́лий на вро́ду-приємної зовнішності. [Лев:] На личку білий [син зорі], на вроду милий, золотий волос по вітру має (Л. Укр., III, 1952, 211).

◊ За ми́лу ду́шу — з великим задоволенням, охоче. Він, Матвій, міг сьогодні когось із братів, мов соняшника, зрешетити. Пігловський на його місці за милу душу пригостив би свинцевою начинкою, а Матвій чогось пожалів (Стельмах, І, 1962, 95).

2. Близький і рідний серцю; дорогий. Для милого друга і вола з плуга (Номис, 1864, № 9515); [Настя:] Чи живий ще тут мій милий син Панас? (Н.-Лев., II, 1956, 459); Вітаю Вас, Остапе милий, В миру наречений Павлом! (Рильський, III, 1961, 92); Від цього доторку до милої рідної дитини відчула [Уляна], як щось штовхнуло її в серце (Тют., Вир, 1964, 278); // у знач. присудк. сл. Кожній матері своя дитина мила, а тут сама [мати] бачить, що її Оксана — краса усьому селу (Кв.-Осн., II, 1956, 426); // Про рідну сторону, краєвид і т. ін. Як умру, то поховайте Мене на могилі. Серед степу широкого, На Вкраїні милій (Шевч., І, 1963, 354); Не віриться, що знов побачу я село, давно покинуте, таке до болю миле… (Сос., І, 1957, 261); Просто перед ним, немовби "у проваллі" стіни, такий милий його серцю краєвид — старе колишнє село (Головко, І, 1957, 309); // у знач. присудк. сл. Кожному мила своя сторона (Укр.. присл.., 1955, 77).

Бо́же (го́споди) [мій] ми́лий!, заст. — уживається як вигук, що виражає захват, подив, розпач та інші почуття. Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, — не знать, що й робити, що починати (Вовчок, І, 1955, 129); [Семен Мельниченко:] (Підходе до хати). Боже милий! як тут гарно, скільки усякого цвіту! (Кроп., І, 1958, 59); Боже милий! ніхто ще в житті ні разу не поцілував її в руку, .. і тільки за цю велику жалість вона могла б піти за Свиридом на край землі (Стельмах, II, 1962, 26); Світ не ми́лий кому — про стан байдужості, відрази до всього, що оточує кого-небудь. Прийшла додому, — невесело мені, не знаю за що взятись, і світ мені не милий (Барв., Опов.., 1902, 68); — Бачиш, чоловікові світ не милий, а ти лізеш в очі (Збан., Сеспель, 1961, 293).

3. Те саме, що коха́ний 1. Десь біля червоних калин і на чорних пожарищах покинули хлопці своїх милих дівчат (Стельмах, II, 1962, 27); Сміх дівочий Задзвенів голосним дзвіночком, Ніби й справді дівчина мила Тільки в пісні отій тужила (Забашта, Нові береги, 1950, 45); // у знач. ім. ми́лий, лого, ч.; ми́ла, лої, ж. Кохана людина. Якщо зійде моя рута, Остануся тута, Прийде милий в мою хату Хазяїнувати (Шевч., II, 1953, 155); Грає хлопець чорнобривий, мліє даль од звуків тих. І для любої розмови мила стала на поріг (Сос., II, 1958, 63); * У порівн. Нарешті полюбив я Крим, Як друга друг, як милу милий (Рильський, II, 1960, 132).

4. Постійний епітет при дружньому або фамільярному звертанні. От і прибігає один кінь: — Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене? (Укр.. казки, 1951, 129); — Пани мої милі..! кого мені з вас прохати об моєму Левкові? (Кв.-Осн., II, 1956, 276); [Лікар:] Малюйте, панночко мила, се похвально і для панночки воно теє… показна річ (Л. Укр., II, 1951, 35).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 702.

Ми́лий, а, е.

1) Милый, любезный. Батько милий, мати мила, дівчина миліща. Чуб. V. 110. По-під сам милий біг просити кого. Молить, заклинать. Желех.

2) Милый, возлюбленный. Милий милу покидає, — вороги раденькі. Н. п. Нехай милий подивиться, що на серці діється. Мет. 15.

3) Пріятный, любезный. Ум. Миленький, милесенький. Миленький, милесенький мій! Мет. Моя мила милесенька, голубка сивесенька. Чуб. V. 13.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 423.

ми́лий —

1) близький і рідний серцю; дорогий; уживається на противагу ознакам: нелю́бий, осору́жний: «Жива — не мила, умре — не жаль»; застерігають: «Що собі не миле (тобто таке, що не подо­бається, не до душі), то і людям не зич», пор. про людину: «Силою милому не бути» або «Силою небути милою». Для милого друга і во­ли з плуга (М. Номис); Батько ми­лий, мати мила, дівчина миліша (П. Чубинський);

2) (ж. ми́ла, пестливі — миле́нький, миле́сенький: миле́нька, миле́сенька): персоніфікація коханої людини, кажуть: «Без сонця не можна бути, без ми­лого не можна жити»; жартують: «Гоп, гоп, моя мила, що ти мене полюбила», «Гей моя мила, коли таке заварила!», «Цить, моя мила, що ти воза не побила!», «Милень­кий і невмитий біленький». Милий милу покидає, — вороги раденькі (пісня); Нехай милий подивиться, що на серці діється (А. Метлинський); Прийде милий в мою хату Хазяїнувати (Т. Шевченко); Моя мила милесенька, голубка сивесенька (П. Чубинський); Десь поїхав мій миленький іншої шукати (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 363.