КОВИЛА

КОВИЛА́, и́, ж. (Stipa L.). Трав’яниста степова рослина родини злакових із вузькими листками та квітками, зібраними в пухнасті волоті; тирса. А по степу-долині ковила сивіє, А скрізь по ковилі свистун-вітер віє! (Метл. і Кост., Тв., 1906, 246); Степом називається рівнинна місцевість, вкрита трав’янистою рослинністю, здебільшого посухостійкими рослинами, серед яких переважають ковила, типчак, тонконіг та інші степові злаки (Колг. єнц., II, 1956, 553).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 205.

Ковила, ли, ж. = Тирса. Ковила, що стелеться по широких степах. О. 1862. IV. 90.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 262.

ковила́ = кови́л = ти́рса [-трава́] = кі́йло — трав’яниста степова рос­лина родини злакових з вузькими листками та квітами, зібраними в пухнасті волоті; у народній твор­чості символізує волю, оскільки південні степи, де вона росте, по­в’язані з козацьким життям, похо­дами, духом свободи; трава є іде­алом краси для жіночого волосся: «Ой коби в мене такі косоньки, такі жовтенькі, як се кійло»; не ви­падково ковилу за м’якість прозва­ли також шовко́вою траво́ю; пop. у величальних піснях: «А в того коня шовковий хвостик, А в того коня кійлова грива, Кійлова грива коня покрила»; кійло (ковила) має не лише красу, а й силу, яку теж пе­редає коневі: «На горі Іванко хо­дить, шаблею кійло косить, Під кониченька носить Та кониченька просить: — їж, коню, те білеє кій­ло, Щоб здужав за Дунай плисти, Нашу Марусеньку увезти»; коли кажуть: «Часом і межи кропивою росте кійло», мають на увазі, що гарна добра, совісна людина знай­деться і серед негідного оточення; шум і свист тирси під час віт­ру, особливо сильного, віщують смерть: «Ой коли ж тебе, сердень­ко, ждати? — Як стане по степу ві­тер повівати, очерет та траву по степу розсипати, тоді, моя мила, мене ждати-піджидати. Тоді питай вітра буйного: — А де ти подівався, молодий козак? — А вітер буйний у отвіт промовить: — ой лежить козак убитий та у полі під роки­тою». А по степу-долині ковила си­віє, А скрізь по ковилі свистун вітер віє! (пісня); Жита похилились, де паслися ваші коні, де тирса шуміла (Т. Шевченко); Де ковила, там і хліб (приказка); Стирчали біляві пухнасті вінчики тирси, співучої степової трави (Олесь Гончар).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 295.