ДУХ

ДУХ, ч.

1. род. у, тільки одн. Психічні здібності, свідомість, мислення. Досягнення людського духу; //У матеріалістичній філософії і психології — мислення, свідомість як особлива властивість високоорганізованої матерії, вищий продукт її. Матеріалізм бере природу за первинне, дух — за вторинне, на перше місце ставить буття, на друге — мислення (Ленін, 14, 1949, 83); // В ідеалістичній філософії — нематеріальие начало, яке лежить ніби в основі всіх речей і явищ і є первинним щодо матерії. Абсолютний дух.

2. род. у, тільки одн. Внутрішній стан, моральна сила людини, колективу. Випрямлений, зміцнілий духом, увійшов Начко до редакційного бюро (Фр., VI, 1951, 258); В армії ширився снайперський рух, Це гріло солдатів, підносило дух… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 223).

Занепада́ти (занепа́сти, па́дати, упа́сти і т. ін.) ду́хом — втрачати бадьорість, надію на щось, зневірятися в можливості чого-небудь. З якогось часу похнюпив [батько] голову, примовк, занепав духом (Збан., Єдина, 1959, 130); — Не падайте духом, — по-товариському сказав лейтенант до Павла (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 14); Зво́дити (звести́) дух див. зво́дити; Набира́тися (набра́тися) ду́ху — набиратися сміливості, рішучості; наважуватися. В листах він розповідав усе те, чого не набрався духу сказати у вічі (Ткач, Жди.., 1959,9); Не в ду́сі — у поганому настрої. Він [Врангель] був у ці дні не в дусі, взивав себе і всіх батраками Антанти (Гончар, Таврія.., 1957, 635); Не стає́ (не ста́не, не вистача́є, не ви́стачить і т. ін.) ду́ху — про брак сміливості, рішучості, мужності. Шкода йому було свого безталанного товариства.. А сказати їм Галину правду — не ставало духу, сили (Мирний, II, 1954, 253);

Підно́сити (підніма́ти) дух — надихати, запалювати, підбадьорювати кого-небудь. Переконання в справедливості війни, усвідомлення необхідності пожертвувати своїм життям для блага своїх братів підносить дух солдатів.. (Ленін, 31, 1951, 111); Тепер уже не жевріла в душі [Чіпки] надія, не піднімала вгору його духу (Мирний, II, 1954, 154); У ду́сі — у доброму настрої. Чуючи скромні і дрібні жадання робітницькі, він в дусі починав уже сміятися з робітників (Фр., V, 4951, 435).

3. род. у, тільки одн. Загальний внутрішній зміст і напрям, основний характер чого-небудь. Ви боїтесь, що я не піду разом з духом часу, а зостануся позаду, — не думаю я сього (Л. Укр., V, 1956, 92); Творча діяльність наша хай буде пройнята одним духом — духом боротьби за комунізм! (Вітч., 5, 1956, 15); // Суть, істинний смисл; зміст чого-небудь. Зоставалося єдино можливим перекладати не букву, а дух першотвору (Л. Укр., IV, 1954, 273); Не вловив і не розумів [І. Франко] самого духу роману [«Война и мир»] (Рад. літ-во, 3, 1957, 48); // Який-небудь елемент, що визначає поведінку, характер, напрям думок і т. ін. Дух охайності, чепуріння опанував їі цілком — і вона товклась по цілих днях (Коцюб., II, 1955, 29); Більше дід не сказав ні слова, але Костя відтоді почав мучити дух цікавості й якогось неспокою (Донч., І, 1956, 57).

У ду́сі чого — у певному напрямку. В центрі ідеологічної роботи мав стояти виховання трудящих у дусі високої політичної свідомості і комуністичного ставлення до праці (Резол. XXIII з.., 1966, 22); У цьо́му (тако́му) ж ду́сі — так само; таке ж саме. Третій тиждень небо в завірюсі Падає на землю степову. І під небом цим, у цьому ж дусі Третій тиждень, Любко, я живу (Перв., І, 1958, 169); — Гей, Шевченко! Марш до канцелярії! Писар Лаврентьєв кличе. Бігом! — Такі виклики взагалі не віщували нічого доброго: або гауптвахту, або позачерговий наряд, або ще щось в такому ж дусі (Тулуб, В степу.., 1964, 140).

4. род. а. За міфологічними і релігійними уявленнями — добра або зла безплотна, надприродна істота, що бере участь у житті природи і людини. Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік.. Се був веселий Чугайстир, добрий лісовий дух (Коцюб., II, 1955, 348); Ненці вірили, що їх шамани через священні танці й співи можуть викликати духів, лікувати хворих і передбачати майбутнє (Іст. СРСР, І, 1956, 64); * У порівн. Схилилась вона над Іваном Ти-мофійовичем, як добрий дух (Гончар, Таврія.., 1957, 178). Злий (нечи́стий, лихи́й і т. ін.) дух; Дух тьми — за релігійними уявленнями — надприродна істота, що втілює в собі зло; сатана, чорт. [Жірондист:] Якби я вірив у лихого духа, я думав би, що то сам сатана подав мені оту фатальну раду (Л. Укр., II, 1951, 179); Забобонному татаринові здавалося, ніби то відьма накликає на нього духів тьми (Тулуб, Людолови, І, 1957, 181); Святи́й дух — за християнським віровченням — третя особа святої трійці. Вони нагадали один одному найменшу вину, гріхи проти духа святого (Коцюб., II, 1955, 305); * У порівн. Єсть серце єдине, серденько дівоче, Що плаче, сміється, і мре, й оживає, Святим духом серед ночі Понад ним витає (Шевч., І, 1951, 85).

5. род. а, тільки одн. За релігійними уявленнями — безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя і відрізняє від тварини; душа. Не порадується було дух у Олексія, як узяв свою Галочку з монастиря (Кв.-Осн., II, 1956, 313); Поки була жива Миколина мати, Нимидора ніби почувала його дух у хаті (Н.-Лев., II, 1956, 244).

◊ Ви́пустити дух (з запереч. не ду́ху): а) убити кого-небудь. Лигар ударом макогона Дух випустив із Емфіона І сам навіки зуби стяв (Котл., І, 1952, 236);б) умерти, загинути. І все кортить [Параскіці] зробити щось лихе, погане. Наприклад: полетіти до Прохіри, сісти на її корову,.. нестись.. в скаженій гонитві, аж поки.. худоба не випустить з себе духу (Коцюб., І, 1955, 278);

Відда́ти бо́гу дух (ду́ха) — умерти. Його жінка віддала богу духа в тій самій хвилі, коли виносили з хати її сердешного Михайлика (Фр., 1,1955, 138); Дух ви́йшов (ви́скочив) з кого, у кого — умер, загинув хтось. Як гепнеться медвідь мій — бух! Тут з нього зараз вийшов дух (Фр., XIII, 1954, 266); — Я б п’ятьох бояр підняв та об землю вдарив, щоб дух у них вискочив (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 12); Дух спусти́ти; Пусти́тися ду́ху— умерти. — Ой, лишенько… умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила (Мирний, II, 1954, 292); Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою, Волсент і духу тут пустивсь (Котл., І, 1952, 229); На духу́, заст. — на сповіді. Ото, думаю я, піду ж я, одговіюсь та розкажу на духу попові про ті чари (Н.-Лев., III, 1956, 254);* У порівн. Мирон смикнув брата за полу: ну, чого признаватися, мов на духу (Стельмах, Кров людська… І, 1957, 12); Ні (й) ду́ха — абсолютно нікого нема, пусто. Двері порозчиняні, одежа.. порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті — ні духа (Вас., І, 1959, 308); Ні (і) сном ні (і) ду́хом не зна́ти (не ві́дати і т. ін.) — зовсім не знати чого-небудь або про щось. Він і сном і духом не знає, як воно [крадене] опинилось у його кишені… (Мирний, II, 1954, 159); Остап ні сном ні духом не відав, яке лихо на нього чигає (Бурл., О. Вересай, 1959, 76).

6. род. у, тільки одн., розм. Процес удихання й видихання повітря (перев. в сталих словосполученнях); дихання. А Стецько й справді мов умирав; дух йому перехопило, горло стиснуло (Гр., Без хліба, 1958, 52); Гнат важко переводив дух, підходив до вікна, під котрим спала Настя (Коцюб., І, 1955, 24); Вустимко стежить, затаївши дух, за дідовою рукою (Багмут, Опов., 1959, 11); Від швидкої їзди дух забило Рубінові (Сенч., На Бат. горі, 1960, 9).

◊ У дух — швидко, миттю. [Килина:] Якби хто перевесла крутив, то я б у дух сю нивку вижала (Л. Укр., III, 1952, 235); Що (скі́льки) є (було́) ду́ху; 3 усьо́го (ті́льки) ду́ху — з усієї сили, скільки вистачає сили. А кіт що є духу нявчить (Кв.-Осн., II, 1956,193); -Біжу, скільки духу, шпичаки колють у ноги, я падаю, але встаю й ще прудкіше біжу (Ковінька, Кутя.., 1960, 31); Ларченко вскочив у санчата та, тільки духу, попер у Піски (Мирний, II, 1954, 198).

7. род. у, тільки одн., розм. Те саме, що пові́тря. Хвилина — і стану я жертвою моря, Без духу поляжу на дні… (Граб., І, 1959, 58); Дарку сперли якісь болі під грудьми і вона мусить схопити духу (Вільде, Б’є восьма, 1945, 169); // Тепле, нагріте повітря. У хаті тепло: від печі йде дух, розходиться, по всіх закутках (Коцюб., І, 1955, 109); Світило сонце, теплий дух ішов від асфальту (Панч, Ерік.., 1950, 51).

◊ Важки́м ду́хом ди́хати — непривітно, неприхильно ставитися до кого-небудь; сердитися. Знов Пилипиха робилася похмурніша — важким духом стала дихати вона на зятя (Вовчок, І, 1955, 238); Одни́м ду́хом ди́хати — бути пройнятим однаковим настроєм, мати однакові з ким-небудь наміри. Вони одним духом дишуть. Учора контору обікрадено (Мирний, IV, 1955, 195).

8. род. у, тільки одн., розм. Те саме, що за́пах; аромат. Дух свіжої мамалиги приємно полоскотав йому нюх (Коцюб., І, 1955, 237); Над Асканією пливе дух розквітлих персидських бузків (Гончар, Таврія.., 1957, 87); * Образно. На мене повіяло духом весни (Н.-Лев., III, 1956, 36).

◊ Боя́тися ду́ху кого — дуже боятися кого-небудь, відчувати сильний страх перед ким-небудь. Хоч у душі й проклинали [учні] Максима, а проте слухали — духу його боялися… (Мирний, II, 1954, 129); І (й) ду́ху нема́ (не зоста́лося, не ста́ло, не чу́ти і т. ін.) — про відсутність кого-небудь, про брак чого-небудь. Ведуть [некрутів] снідати каші з салом, а того сала — і духу нема (Мирний, II, 1954, 121); Тим часом Бурко прибіг до липи, шукає, нюхає, порпає — нема ані каменя, ані глини, а ковбаси й духу не чути (Фр., IV, 1950, 83);

Щоб [і] ду́ху не було́; Щоб [і] дух не пах (не смерді́в) — настійна вимога до кого-небудь зникнути, перестати бувати десь. — А вам чого? — батько визвірився на натовп довкола. — Марш! Щоб і духу вашого тут не було! (Смолич, II, 1958, 59); — Вон, с[учий] с[ину]! щоб ваш дух не смердів коло мого двору! — кричить Чіпка [Лушні] на все горло (Мирний, II, 1954, 205).

◊ Да́ти (зада́ти, завдава́ти, завда́ти) ду́ху кому — побити, покарати кого-небудь, заподіяти неприємності комусь. Низ тут товаришу сказав: — Приляж к землі ти для підслуху, А я задам Рутульцям духу (Котл., І, 1952, 225); Ні слу́ху, ні ду́ху — нема ніякої звістки. Щонеділі пекла пиріжки з сиром та збирала вершки, а від Сави ні слуху, ні духу (Чорн., Пісні.., 1958, 50).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 442.

Дух, ха и ху, м.

1) Воздухъ. Паляниця як пух, як дух, як милее щастя. Ном. № 12332.

2) Запахъ. Куривсь для духу яловець. Котл. Ен. І. 19. Дух вовчий обмили. О. 1861. VI. 164.

3) Теплота. Шух. І. 263. Тепера солома — ні духу з неї, ні що.

4) Духъ, дыханіе. Глянула, усміхнулась, — та й духу не стало. Й мати вмерла, в одній ямі обох поховали. Шевч. Захопило дух. Так йому дух затягне, дише, дише, поки оддише. Ото мороз, аж дух захвачує. Ном. Над ним воли своїм духом дихали. Чуб. ІІІ. 323. Бою́ся твого́ сина й ду́ху. Очень боюсь твоего сына. Грин. І. 149. Дух ле́дві зво́дить. Едва дышетъ. Мкр. Н. 5. Важки́м ду́хом ди́хати на ко́го. Гнѣваться, сердиться на кого. Ном. № 3360. Нечи́стим ду́хом ди́хати на ко́го. Быть неискреннимъ къ кому, обманывать кого. Король на нас нечистим духом дише, універсали єзуїтські пише. К. ЦН. 180. Що ду́ху. Изо всѣхъ силъ. Пан, що було в його духу, пригнався. МВ. (О. 1862. ІІІ. 70). Що ду́ху є зіпа́є. Кричить во все горло. без ду́ху прибі́гти. Запыхавшись отъ быстраго бѣга, испугавшись сильно, прибѣжать. Драг. 48. Ду́хом. Мигом. Духом збігає і принесе. Васильк. у. Кинулись духом і, не справивши нічого, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані. МВ. (О. 1862. ІІІ. 68).

5) Духъ, мужество, смѣлость. Набравшися духу, мовляв. Нагна́ти ду́ху. Напугать. Ном. №4181.

6) Духъ, душа. Малі тілом, та великі духом. Ном. № 7332. Нема́ ні ду́ха. Нѣтъ рѣшительно никого, ни души. Мнж. 31. Нема нікого, аж ні духа, а ні тобі лялечки. Мнж. 130.

7) Духъ. Із Отця, із Отця Дух святий виходить. Чуб. ІІІ. 11. І Дух Божий вітав над водами. Св. П. 1 кн. Мус. І. 2.

8) Духовъ день (праздникъ). До Духа не знімай кожуха. Ном.

9) Прорубь для ловли рыбы, закрывающаяся конусообразною кучею снѣга. Сим. 146. 10. — земляни́й. Паутина, которой земляные пауки выстилаютъ свои норы. Мнж. 156. Ум. Душок.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 459.

дух —

1) за міфологічними або релігійними уявленнями, добра чи зла безплотна надприродна істота, що бере участь у житті природи і людини. І Дух Божий витав над водами (П. Куліш); Пограємось, погуляймо Та пісеньку заспівай­мо: Ух, ух! Солом’яний дух, дух (Т. Шевченко); Се був веселий Чугайстер, добрий лісовий дух (М. Ко­цюбинський);

2) душа́ (див.); ра­зом з тим дух — посередник між душею і тілом; свідомість душі зароджується в боротьбі духу з тілом. Малі тілом, та великі духом (М. Номис); Не нарадується було дух у Олексія, як узяв свою Галочку з мо­настиря (Г. Квітка-Основ’яненко); Із отця, із отця дух святий вихо­дить (П. Чубинський); Поки була жива Миколина мати, Нимидора ніби почувала його дух у хаті (І. Нечуй-Левицький);

3) злий (нечи́с­тий, лихи́й) дух — надприродна си­ла, що втілює в собі зло; сатана, чорт, диявол; друга і третя ознаки частіше вживаються як субстантивовані.

4) Святи́й Дух (Бог-Дух Святи́й) — за християнським віровченням, третя іпостась Святої Трійці; за Біблією, Дух Святий ви­являв себе у видимих символах двічі — під час Христового хре­щення у вигляді голуба і коли ді­йшов до апостолів вогненними язиками після вознесіння Христа; див. ще Трі́йця 1. Єсть серце єдине, серденько дівоче, Що плаче, смієть­ся, і мре, й оживає, Святим Духом серед ночі понад ним літає (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 208.