ДУБЧИК

ДУ́БЧИК, а, ч., розм.

1. Те саме, що дубе́ць 1. Зломивши дубчика з кущів, Щоб півня добре стьобонути, Перехрестивсь він та й побрів (Щог., Поезії, 1958, 364); Ляля підходить до тільки-но посаджених кущів ясмину й виламує дубчика (Вишня, І, 1956, 398).

2. Зменш.-пестл. до дуб 1. І справді, скілько тут Сокири ні бряжчали. Ні дубчика, ні липки не стяли (Греб., І, 1957, 62).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 431.

Ду́бчик, ка, м.

1) Ум. отъ дуб. Ночувала нічку під дубчиком з тобою, козаче, голубчиком. Мил. 91.

2) Ум. отъ дубець. Ум. Ду́бчичок.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 452.