ДУБ

ДУБ, а, ч.

1. Багаторічне листяне дерево з міцною деревиною та плодами — жолудями. Товсті граби, берести, дуби, клени стояли, ніби густо наставлені стовпи, з зеленою покрівлею зверху (Н.-Лев., II, 1956, 209); Дуб стояв, не скинувши ще сухого торішнього листу (Смолич, V, 1959, 646); * У порівн. Паллант.. стоїть, як твердий дуб (Котл., І, 1952, 257); // Деревина цього дерева. Дуб широко використовують для виготовлення меблів.

◊ Ду́ба да́ти (врі́зати) — умерти, перестати жити, існувати. Вона таки швидко зачахла: І скоро дуба дала (Кв.-Осн., II, 1956, 223); — На твоїх хлібах я би вже давно врізав дуба! (Горд., II, 1959, 307); Става́ти (ста́ти) ду́ба (ду́бом) — підніматися догори, ставати у вертикальне положення, сторч, дибом. Нам обом волосся стало дуба (Л. Укр., І, 1951, 460); А ось Іван.. має одну таку прикмету, що вам волос дубом стане, слухаючи про неї (Март., Тв., 1954, 50).

2. діал., іст. Великий човен, видовбаний з суцільного дерева (перев. дуба) або зробл. з дощок. Наш дуб помчало за водою (Стор., І. 1957, 245).

3. техн., розм. Речовина, що використовується для вичинки шкіри. Швець дубом шкури пересипа (Номис, 1864, № 12617).

◊ Ду́ба сма́леного пра́вити — говорити нісенітницю. Вона якогось дуба смаленого править та обіцяє груші на вербі! (Л. Укр., II, 1951, 194).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 428.

Дуб, ба, м.

1) Раст. дубъ, Quercus robur. Як ми з тобою спознавалися, сухі дуби розвивалися. Мет. 69. Ой ти, дубе кучерявий, голля твоє рясне. Мет. 107.

2) Большая лодка, выдолбленная изъ дерева. Вас. 150. Описаніе ея: Мнж. 179. Чоловік десять їх плило по Дніпру та й пристали дубом коло Черкас. ЗОЮР. 260. Я раз стояла на тім камені і брала воду, а гетьман їхав дубом. Левиц. Пов. 268. Ой пустились наші запорожці через море дубами. КС. 1883. І.

3) Дубильное вещество, жидкость изъ тертой дубовой или вербовой коры, употребляемая для чинки кожи. Вас. 158. См. Дубило. Я шевчика не люблю, за шевчика не піду: шевчик шкури чиняє, а він дубом воняє. Чуб. V. 1087. 4) Названіе одного изъ играющихъ въ игрѣ стовп. Ив. 48.

5) Зеле́ний дуб. Родъ дѣтской игры. Ив. 68. 6) висо́кий дуб. Родъ игры въ мячъ. Ив. 28.

7) Горю́-дуб. Игра въ горѣлки. Гуляти в горю-дуба.

8) Ду́ба да́ти. Умереть. дав йому́ ду́ба. Убилъ его.

9) Ду́ба става́ти. а) Становиться на дыбы. Кінь дуба стає. Камен. у. б) — ста́ти. Остолбенѣть. См. Дубала, дубора.

10) По сей дуб ми́ля. Дальше ни шагу, конецъ дѣлу. Ум. Дубо́к, дубо́чок, ду́бонько, ду́бчик, ду́бчичок. Аби дубки, а берізки будуть (аби парубки, а дівчата будуть). Ном. № 8868. Ой у лісі на дубочку зозуля кувала. Гол. Сидить голуб на дубочку, голубка на вишні. Мет. 62. Я присалив кониченька до дубонька зеленого. Чуб. V. 947. Ой не видко його дому, тілько видко дубчик. Мет. 7. І спинається він та на дубчичок і зриває з дубка м’ягке листячко. Сніп. 102. Ув. Дуби́ще. Чуб. V. 1169.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 451.

дуб— (зменшено-пестливі — дубо́к, дубо́чок, дубо́нько, ду́бчик, ду́бчичок; збірне — ду́б’я; дубовий ліс, гай — дубня́к, дубни́к; зменшене — дубня­чо́к) —

1) багаторічне листяне де­рево з міцною деревиною та пло­дами — жолудями; дуб-ве́лет, дуб-ве́летень — старий кількасотлітній дуб; як тверде й великого розміру дерево дуб споконвіку поважаний у народі; вірили, що це незвичайне дерево, бо його нібито любили бо­ги і жили на ньому; за повір’ям, дуб був деревом Перуна, тому йо­му приносили жертви; цінували тверду деревину дуба й робили з неї міцні меблі (лави, ослони, сто­ли тощо); з дубових клепок виго­товляли бочки («Який дуб, така бочка, яка мати, така дочка»), з ду­бових колод видовбували човни; оскільки з дубових колод видовбу­вали раніше й домовини (пізніше їх почали робити з дубових до­щок), звідси й вирази ду́ба да́ти, ду́ба врі́зати, тобто «померти» (одубіти); пop. ще проклін: «Щоб ти дуба став!»; дерево порівнювали з людиною («Мідний, як дуб», «Дуб, мов богатир, стоїть, не ворух­неться»); дерево взагалі багате на народну символіку; у піснях сим­волізує чоловіка, найчастіше бать­ка: «Ой у полі дубочок зеленень­кий, Отож мій батенько ріднень­кий»; також символізує парубка, козака: «Чом дуб невеселий? — Лист буча побила. Козак невесе­лий — лихая година»; «сухий дуб, що горить дуже» — символ кохан­ня (див. ще горюду́ба); у прислів’ях символізує поважну справу («За єдиним разом дуба не зрубаєш»), здоров’я, силу, могутність (бажа­ють новонародженому: «Щоб здорове росло, як дубовий кілок»); у весільних приповідках і побажан­нях символізує подружнє життя («Дарую два дубочки, щоб жили в парі, як голубочки»), міцне здо­ров’я й довголіття («Дарую дуба, що в дуброві, будьте дужі та здорові»); за розвитком і ростом дерева передбачали урожай і погоду, ви­значали пору сівби,— «багато жо­лудів на дубі — тепла зима і родю­че літо», «дуб зеленіє раніше ясе­на — на сухе літо», «коли зацвіте дуб, починають сіяти горох», «як жолудів є багато, буде цього року добре жити». Великий дуб, та дуп­листий (прислів’я); За один раз ду­ба не звалиш (приказка); Як дуба не нахилиш, так великого сина на доб­ре не навчиш (прислів’я); Ой ти, дубе кучерявий, гілля твоє рясне (пісня); Кожний дубок хвалить свій чубок (прислів’я); Ой у лісі на ду­бочку зозуля кувала (пісня); Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! (казка); Йшла баба дубничком(М. Номис);

2) зеле́ний дуб — на­родна дитяча гра;

3) висо́кий дуб — народна дитяча гра в м’яч;

4) сухи́й дуб — обрядова дубова жердина з приладнаним на ній колесом (сон­цем), яку закопували на Зелені свята за селом, прикрашали трава­ми, квітами, стрічками і довкола якої відбувалися молодіжні ігри з піснями.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 203-204.