ДЕМОНОЛОГІЯ

ДЕМОНОЛО́ГІЯ, ї, ж. Міфічні уявлення про злих духів (демонів), що виникли на основі первісної віри в духів. Тут і 4 томи «Гуцульщини» (боюсь, чи не пропав де 5-й, бо мене страшенно цікавить демонологія) і 3 томи Федьковича (Коцюб., III, 1956, 368); Підрізав коріння всякої демонології на селі колгосп, .. колгоспний селянин по-справжньому відчув силу людини (Вол., Сади.., 1950, 201).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 239.

демоноло́гія — міфічні уявлення про злих духів (демонів), що ви­никли на основі первісної віри в такі сили; слов’янські вірування у надприродні сили були досить розвиненими, бо людина навколо себе бачила цілий світ вищих істот, у її уяві все було одухотворене й персоніфіковане (річка, болото, потік, криниця, джерело, гори, рослини, тварини, ліси, гаї тощо); неврожай, голод, затемнення не­бесних світил, злива, град, завірю­хи, буря, холод, посуха і т. ін. — все це зло в природі чинять злі духи, щоб нашкодити людям (це роб­лять також злі люди, що можуть наврочити, зочити тощо); тому людина вмилостивлювала персо­ніфіковані сили природи; деякі з цих сил, вірили, бояться, напри­клад, кукурікання півня та брехання пса, а пізніше стали боятися церковного дзвону, ладану, а особ­ливо хреста, — тому їх можна закли­нати, залякувати, обманювати; не­чиста сила любить прірви, безодні, бур’яни, пустки, порожні покинуті хати (тут вона справляє свої гулян­ки вночі, аж хата ходором ходить); любить нечиста сила гуляти при молодому місяці, а надто при його народженні; усе нечисте лине до здохлого (звідси вираз «вішати на кого-небудь дохлих псів»); з бігом часу головною злою силою став чорт (див.), що зветься ще дия́во­лом (див.), сатано́ю (див.) чи де́мо­ном (див.); у письменників-класиків знаходимо багато етнографіч­ного матеріалу, де підкреслено оминається нечиста сила, як це робив народ: «Коли згадують про нечисте, то говорять: «Наше місце святе» — і хрестяться» (Марко Вовчок); «Цебто того, що греблі рве? того, що, не при хаті згаду­ючи?»… (і плюється) (І. Котляревський); «Це чиста сатана — не при хаті згадуючи» (І. Нечуй-Левицький); «Чоловік гарний… І отого, що з хвостом, не любить згадува­ти» (Б. Грінченко); різних злих божків (лихо, нечисту силу, нещастя) мають на увазі, коли ка­жуть про щось безособове, часом таємничо зловісне: «Руки йому відняло», «Кудись його вхопило», «Вже його понесло», «Приперло його до хати», «Вже його звалило» або ще: «Викинуло його з пам’яті», «Плюснуло, луснуло — тай нема», «Як притисне, то й владика свис­не», «І ладаном не викуриш», «Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило»; разом з тим ставлення народу до магічних сил неодно­значне, що добре бачимо в «Лісо­вій пісні» Лесі Українки, де лісові сили не злі й не ворожі людині й зовсім не мріють, щоб заподіяти шкоду; вони пов’язані певною приязню, відзначаються патріар­хальністю відносин, властивих статечному поліському селянству.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 173-174.