ПРОСО

ПРО́СО, а, с.

1. Злакова рослина, з зерен якої одержують пшоно. Просо вітру боїться, а дощеві кланяється (Укр.. присл.., 1963, 251); Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелеться килим ясно-зеленого вівса, а далі.. темніє просо (Коцюб., І, 1955, 17); — Моя батьківщина — на Данелевщині. Пшеничка там родила, житечко, просо (Тют., Вир, 1964, 373).

∆ Волосови́дне про́со (Panicum capillara L.) — бур’ян, що засмічує польові культури; Ку́ряче про́со (Panicum crus qalli L.) — бур’ян, що засмічує рис, просапні культури і просо.

2. Зерно цієї рослини. Отець Харитін одімкнув комору й видав парубкові вівса, а титар позносив в комору мішки з борошном, з крупами, з просом та квасолею (Н.-Лев., III, 1956, 184); Дівчинка кинула проса курям (Донч., Вибр., 1948, 213); * У порівн. Старий підходить до озера, на якому ворушаться надвечірні дукати сонця і перша в’язь молоденької, дрібної, мов просо, ряски (Стельмах, І, 1962, 424).

◊ Де́рти (дра́ти) про́со див. де́рти.

3. тільки мн. проса́. Поле цієї рослини; самі ці рослини на полі. Він [горобець] літав у сусіднє село на проса, і такий прилетів повний, круглий та товстенький, як грудка масла (Фр., IV, 1950, 103); У чорних просах степу мріють заіржавлені рейки залізниці (Кос., Новели, 1962, 62).

◊ Не сунь (не ти́кай, не потика́й, не пхай і т. ін.) но́са до чужо́го про́са (у чуже́ про́со) — не втручайся у чужі справи; не втручайся куди не слід. Боялася [Олениха] стріч. Справді, Марусякові могли донести, що виділи, мовляв, Олениху — бігла до Криворівні. Взагалі всякі думки брали. З усіх боків можна було чекати, що скажуть: у чуже просо не сунь свого носа (Хотк., II, 1966, 176); — А про нехлюйство у вашій ланці мовчати? — гостро кричала Олеся. — Не тикай носа до чужого проса!.. — Це просо наше, колгоспне… (Вол., Дні.., 1958, 146); Обмови, осуджування неприсутніх батько не терпів і, коли кому заганявся язик у той бік, умів зручним зворотом.. збити його з дороги, а молодшого бувало й попросту покартає: «Не пхай носа до чужого проса!» (Фр., IV, 1950, 193).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 290.

Просо, са, с. Просо. Ой на горі просо, під горою жито. Мет. 103. Він знай на печі в просі. Рудч. Ск. II. 78.

2) Проса. Поля засѣянныя просомъ.

3) Просо дике. Раст. Amaranthus laudatus L. Вх. Пч. І. 8.

4) Просо турецьке. Раст. а) = Просо дике. Вх. Пч. І. 8. б) Sorghum vulgare. Херс.

5) Про́со, про́со сіяти. Родъ игры (въ двухъ варіантахъ). Ив. 66, 75. О. 1861. XI. Св. 36. Маркев. 74. Чуб. III. 65. Ум. Прісце́. Іще то не біда, як у просі лобода, а оттоді біда, як ні прісця, ні лободи. Ном. № 14310.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 480.

про́со (пестливі — просце́, прісце́) —

1) злакова рослина, з зерен якої одержують пшоно, а також зерно цієї рослини; один із пер­ших злаків, який культивували на­ші предки; очевидно, символізував Добробут; у веснянках співали: «А ми просо сіяли, сіяли, Ой лелю-ладо, сіяли, сіяли!»; у весільних піснях рослина порівнювалася з косою — «дівочою красою», яку готували під меч: «Ой, на горі жи­то, а в долині просо. Жаль мені те­бе, русява коса! Ой просо, волоття, Ой, косо, косо, золоття, Не рік я тебе кохала, За однин ранок стеряла»; зерно уживалося як охорон­ний засіб; його у давнину звали червоним, а цей колір — найкра­щий оберіг («хіба піду, ся в черво­ному просі»); просо, як гречка і коноплі, здавна мало для народу сексуальне значення (І. Огієнко); гаряче парне просо на печі манило до себе чоловіків і жінок, звідси й приказка: «Не пхай носа до чужого проса»; одне з наймень Венери — «просяна богиня». Полю просо за током, а він мене пасе оком! (приповідка); Просо вітру боїться, а до­щеві кланяється (приказка); Ой на горі просо, під горою жито (пісня); А вам, Півнику, просця, Трошки гречки та Хлібця? (Олександр Олесь);

2) про́со [сі́яти] — рід на­родної гри. А ми просо сіяли, сіяли… (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 487.