МОРЕ

МО́РЕ, я, с.

1. Частина океану — великий водний простір з гірко-солоною водою, який більш-менш оточений суходолом. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани і гори — Все покину (Шевч., І, 1951, 354); Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра (Л. Укр., І, 1951, 268); Та ось і наша шаланда, її хазяїн уже давно виїхав у море й наловив скумбрії (Ю. Янов., II, 1958, 49); * У порівн. Назустріч котились широкі, як море, степи (Гончар, III, 1959, 173); // Дуже велике озеро з такою водою. Аральське море; Каспійське море;// у знач. присл. мо́рем. По морю. В Канеї ми були лиш кілька годин. А тепер великий переїзд в 48 годин морем (Коцюб., III, 1956, 352).

◊ Жите́йське мо́ре див. жите́йський; З-за мо́ря — здалека, з далеких країн. — Се ми таке для любезних [люб’язних] сватів з-за моря придбали, — каже Наум (Кв.-Осн., II, 1956, 73); Кра́пля в мо́рі див. кра́пля; Мо́ре по колі́на див. колі́но; Чека́ти (жда́ти) ко́ло (з) мо́ря пого́ди — даремно на щось розраховувати, надіятися. — Ти почекай. Я буду інженером. Ми ще не так заживемо. — Жди з моря погоди, — відрізала вона коротко (Коцюба, Нові береги, 1959, 311).

2. Дуже велике штучне водоймище. Каховське море; Київське море.

3. чого, перен. Поросла, вкрита чимось велика, безмежна площина. Мов кораблі, комбайни пропливають По морю неозорому пшениці (Рильський, III, 1961,108); І враз поринув парубок у хвильне море трав (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 54).

4. чого, перен. Велика кількість чогось. Ярмарок шумів і гув, як буйна зелена діброва. Море сміху, море гомону-гумору (Вас., II, 1959, 190); Тепер внизу, перед очима Столярева, було море облич, піднятих до нього вгору (Смолич, V, 1959, 250).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 802.

Мо́ре, ря, с. Море. Як Божа воля, то вирнеш з моря. Ном. № 18. Ум. Мо́речко. А на моречку четверо суден плаває. Грин. III. 382.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 445.

мо́ре —

1) частина океану — ве­ликий водний простір з гірко-со­лоною водою, більш-менш означений суходолом; загальнолюд­ський символ життя з його гріхов­ними пристрастями і бурями (звід­си жите́йське мо́ре); разом з тим символізує й смерть («Хто в морі не бував, той Богові не молився», «Смерть не горе, а страшне велике море»); той бік мо́ря — це потой­бічний світ («Пішла душа навви­передки», тобто на той бік моря, той світ; «Обізветься моя мати по тім боці моря: Ой живи, живи, моя доню, така твоя доля»); взагалі мо­ре в багатьох народів зближується з небом, пор. народну загадку: «Серед моря-моря стоїть красна комора» (море — небо, красна ко­мора — сонце); море асоціюється з великою, часом непереборною відстанню: «Гукну, крикну непо­малу, Озветься моя доля По тім боці синього моря». Як Божа воля, то виринем з моря (М. Номис); Ночвами море не переплисти (при­слів’я); За море по зілля пішов (І. Франко);

2) мо́ре = окія́н див. окія́н.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 375-376.