КУТОК

КУТО́К, тка́, ч.

1. Місце, де сходяться внутрішні сторони предмета; // Частина приміщення, простір між двома стінками, що сходяться. Переполохані панянки тулились по кутках, як овечата розігнаної вовком отари (Стор., І, 1957, 375); Вона вже не зважилась більше потикатись у натовп, а пішла в куток межи хлівом і стайнею (Л. Укр., III, 1952, 670); В кімнаті всі речі були на виду: в кутку стояв рояль з нотами на пульті (Панч, В дорозі, 1959, 73); // Частина якого-небудь місця, якоїсь площі. На ласий кусок найдеться куток (Номис, 1864, №. 12011); Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток [двору]: То зазирне в курник, то дейко до свинок (Г.-Арт., Байки.., 1958, 50).

Із кутка́ в куто́к ходи́ти (тиня́тися і т. ін.) — ходити в різних напрямках у приміщенні (від хвилювання, з нудьги, неробства, або розмірковуючи над чим-небудь). У хаті в сутінях ходив [Давид] із кутка в куток, палив цигарку за цигаркою (Головко, І, 1957, 73); Куто́к (кутки́) о́ка (оче́й, ро́та, у́ст) — місце, де сходяться повіки або губи. Іншим думи нахилили обважнілі голови, а в декого й скупа сльоза тремтить… перекочується з одного кутка очей до другого (Стельмах, І, 1962, 161); Біля кутків рота в нього з’явились малопомітні борозни (Чорн., Визвол. земля, 1959, 39).

2. розм. Місце проживання; житло, притулок. Знов він бачив свій давній куток, Знов дививсь на дружину свою, Обіймав своїх любих діток (Граб., І, 1959, 473); Танцювали гуляки, що не мали ні рідні, ні кутка, ні родини, нічого, крім вільного неба і вічного бенкетування душі своєї (Довж., І, 1958, 228); Вона ще не стала кресляркою, не знайшла роботи, не має постійного кутка (Дмит., Розлука, 1957, 285).

Сіме́йний куто́к — місце проживання сім’ї. — Буду радий, коли ви, що й говорити, неприємну камеру заміняєте на тихий сімейний куток (Збан., Єдина, 1959, 112); Чужи́й (свій і т. ін.) куто́к — чуже (своє і т. ін.) місце проживання. Бодай ніхто не діждав в чужім кутку сидіти (Укр.. присл.., 1955, 52); — Хіба мислимо без нього [колгоспу]?.. Отак, як ви тут, вовкулаками?.. Кожний у свій куток глипає… Ні тобі колбуду, ні тобі зборів!.. (Гончар, III, 1959, 221).

3. Частина якої-небудь території, місцевості, країни і т. ін. В світі божому нема кутка без горя Не тільки тут, а і по той бік моря (Гл., Вибр., 1951, 77); Звенигородщина — співучий куток України, в ньому Кирилівка не останнє в цьому село (Вас., II, 1959, 359); Стоячи на березі Тихого океану і дивлячись на захід, я згадував Україну, і вона постала перед моїми очима у своєму справжньому розмірі, десь там далеко на заході в лівому кутку, і це помножило мою гордість громадянина великої Радянської країни (Довж., І, 1958, 26); // Певна частина (кінець) села. [Василь:] Чого на наш куток по воду прийшла? (Кроп., II, 1958, 117); Ні, не можу далі за лихими сусідами вдержатись на кутку. Хоч зараз спродуйся, пакуйся та й на кубанські степи (Сам., II, 1958, 354); Тиша. Лиш на кутку і дзвязк і стук. Проїде вулицею хтось (Тич., І, 1957, 83); // Невелика складова частина чого-небудь. Лихий і обважнілий, він заглядав у кожний куток господарства, добирався навіть до мисника і печі (Стельмах, І, 1962, 69); // Сховане від очей, недоступне для спостережень місце; тайник. Це було весни тієї, Що один про неї спомин Освітляє нам істоту, Огріває нам істоту До найглибшого кутка (Рильський, II, 1960, 200).

Глухи́й куто́к — віддалена місцевість. Сталося дивне диво: занехаяний та похований наш спів.. перейшов з глухих кутків та широких степів у ясні палати (Мирний, V, 1955, 416).

4. Приміщення, місце (в школі, установі тощо), спеціально відведене для яких-небудь занять і відпочинку. Один хлопчик сказав, що чорногузика в живому кутку вона, коли чергує, не годує, бо їй страшно (Ів., Вел. очі, 1956, 53).

Черво́ний куто́к див. черво́ний; Непоча́тий куто́к див. непоча́тий.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 418.

Куток, тка, ж.

1) Уголъ внутренній. Душі грішників пищать, як курчата, та ховаються по всіх кутках. Стор. МПр. 47. Я оступилась та й сіла в кутку. МВ. І. 11.

2) Часть, сторона (села). Ой вечеряй, моя мати, коли наварила, а я піду на той куток, де дівчина мила. Мет. 10. Одна вулиця на однім кутку співала одну пісню, а десь дамко друга й третя. Левиц. І. 17. Ум. Куточок.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 333.

куто́к —

1) певна частина (кі­нець або бічна вулиця) села. Ой ве­черяй, моя мати, коли наварила, А я піду на той куток, де дівчина мила (А. Метлинський); кутя́ни = куча́­ни— мешканці кутка. Ні, не можу далі за лихими сусідами вдержатись на кутку. Хоч зараз спродуйся, па­куйся та на кубанські степи (В. Самійленко);

2) = кут — місце проживання; помешкання, приту­лок, тому кажуть: «Кожному хо­четься мати власний куток», «Свій куток кожному милий», «Ци тут, ци не тут, аби свій кут»; про чужий (не свій) куток кажуть: «Бодай ні­хто не діждав у чужім кутку сиді­ти»;

3) = кут — частина приміщен­ня (зокрема хати), простір між двома стінками, що сходяться; див. ще ву́гол; кут світлиці називали по́кутем (див.); у сполученні: з кутка́ в куто́к ходи́ти (тиня́тися) — хо­дити в різних напрямках у примі­щенні (від хвилювання, з нудьги, неробства, розмірковуючи над чи­мось). Душі грішників пищать, як курчата, та ховаються по всіх кутках (О. Стороженко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 324.