ДЯДЬКО

ДЯ́ДЬКО, а, ч.

1. Брат батька або матері; чоловік тітки. — З усього роду зосталася я та рідний брат батьків — мій дядько (Мирний, І, 1954, 71); Ігор чув від батьків, що там, у Тулі, працюють його рідні тітки й дядьки (Кучер, Чорноморці, 1956, 26).

2. розм. Дорослий чоловік взагалі. Ходив на.. [досвітки] не рік, не два, Та вже й доходився, Що став ходить ще парубком Та й дядьком зробився (Щог., Поезії, 1958, 238); На алеї парку з’явився гладкий, вусатий дядько у фартусі, з мітлою в руках (Дмит., Розлука, 1957, 6); // При звертанні до старшого за віком чоловіка. Враз у двір вскочило два хлопці й, важко відсапуючи, закричали разом: — Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! ваш виноград рубають (Коцюб., І, 1955, 215).

3. розм. Селянин (перев. з відсталими поглядами). Мордований, обідраний скороминучими владами, отаманами і різними батьками, без гасу, без солі, без сірників, без взуття, в грубій полотняній одежі стояв той дядько на шляху історії і болючими очима дивився тільки на землю (Стельмах, II, 1962, 51); Залужанські дядьки, заможні і жадібні, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями за землю, за межу, за вкрадений сніп (Тют., Вир, 1964, 369).

4. заст. Особа (звичайно унтер-офіцер), якій доручалось навчання новобранців у царській армії. — Та не довго ми жартували! Оддали нас в науку дядькові — старому москалеві.. Почали нас муштрувати з рушницями (Н.-Лев., І, 1956, 74).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 450.

Дя́дько, ка, м.

1) Дядя.

2) Человѣкъ среднихъ лѣтъ. Изъ уваженія малороссіяне называютъ такъ всякаго старшаго себя лѣтами. Чуб. VII. 355. Не впадає москаля дядьком звати. Ном. № 850.

3) — соба́чий. Волкъ. Як собаки гавкають! Чи не пробірається до овець собачий дядько? О. 1861. V. 71.

4) Дя́дька накла́сти. Перепутать основу во время снованія. А я слухаю, що вона балака, та й наклала дядька. Оксана в мене сьогодні снувала, так аж двох дядьків наклала. Одного ж я змотала, а другий зостався. За дядьків ткачі лають, як направляють полотно. Черниг. у. Ум. Дя́дечко. Охріме дядечку! будь ласкав схаменись! Хата, 54. Що ж мені, дядечку, по тіх грошах? МВ. І. 107.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 462.

дя́дько (зменшено-пестливе — дя́дечко; дитячі — дя́дьо, дя́дя; при­кметник — дя́дьків) —

1) брат батька або матері; чоловік тітки; жартують: «Він такий мені родич, як чорт козі дядько», «То сестра! Вона мені така сестра, як чорт козі дядько»; будь-який чоловік серед­ніх літ; вовка в народі звали соба­́чим дя́дьком, а чорта — ли́сим дя́дь­ком. Дядько — не батько, а тіт­ка — не мати (М. Номис); Не на­вчив батько, не навчить і дядько (приказка); Є в тебе, доню моя, рід­ний дядько, Нехай тебе виряджає так, як батько (пісня);

2) дя́дькова ха́та див. ха́та 2;

3) Дя́дько-Ведмі́дь див. тоте́м.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 210.