ДИВО

ДИ́ВО, а, с. Те, що викликає подив, здивування; чудо. Чого тепер не роблять люди! Без коней їздять, — ще колись І не такеє диво буде (Гл., Вибр., 1957, 102); — А казали, що ніби у цій Америці такі дива бувають, пробі, злидень такий, приміром, як я, може мільйонером стати.. — не без гумору зауважив Луцик (Цюпа, Назустріч.., 1958, 164); // Стан, викликаний здивуванням. [Прісцілла:] Тут Круста? (Німіє з дива і з жаху). [Круста:] Я, здається, не Медуза, а господиня наче скам’яніла, угледівши мене (Л. Укр., II, 1951,402); // у знач. присудк. сл. Дивно, чудно. Найбільше припала до того [прибирання] губернія. Та й не диво: вона недавнечко відбула свою місячну ярмарку, закурилася та замурзалася (Мирний, III, 1954, 255); — Ватікан я бачив І отця святого в Ватікані. Але й то, панове, ще не диво (Л. Укр., І, 1951, 100).

◊ Ди́вом ви́жити (зберегти́ся, уцілі́ти і т. ін.) — вижити (зберегтися, уціліти) несподівано, неждано. Гортаючи старі свої папери, Що дивом вижили у дні війни, натрапив я на книжку записну (Рильський, Мости, 1948, 12); Ди́во ди́вне, нар.-поет. — те саме, що ди́во. Диво дивнеє на світі З тим серцем буває! Увечері цурається, Вранці забажає! (Шевч., II, 1953, 79); З до́брого ди́ва — невідомо чому, без причини, ні з того ні з сього. З доброго дива сталося (Номис, 1864, № 7881); Не знать з чого, з доброго дива обрадіє [Катря]; тоді співає, всміхається (Вовчок, І, 1955, 194); Біля самого двору Левко зупинився і з доброго дива засміявся (Стельмах, Хліб.., 1959, 72); На ди́во — надзвичайно. Найстарша дочка Василина була на диво гарна (Н.-Лев., II, 1956, 29); Ранок наступного дня був на диво теплий, ясний (Шиян, Гроза.., 1956, 43).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 272.

Ди́во, ва, с.

1) Диво, чудо; странное, удивительное или рѣдкое явленіе. Кілько світа, тілько й дива. Ном. № 2385. Такі дива руками його робляться. Єв. Мр. VI. 2. Таку пісню чорнобрива в степу заспівала: зілля дива наробило — тополею стала. Шевч. 18. Велике диво — опеньки! Ном. № 5536. Там дива такого на ярмарку, що й за тиждень не передивишся. Лебедин. у. Ди́во! Удивительно. Диво, що добре вбрався, коли такий багач! На ди́во. На диво, на удивленіе. На диво була в Череваня дочка. К. ЧР. 48. Не в ди́во. Не въ диковину. Твоє пиво та й не в диво, дивні мені слова твої. Лавр. 111. Ди́вом дивува́тися. Сильно удивляться, изумляться. Драг. 3. То тогді то у городі у Лебедені царі і князі великим всі дивом дивували. Макс. (1849) 88. Тоді б кругом уста веселі піснями Бога прославляли, а чужеземниї народи великим дивом дивували. К. Псал. 294. То всі тоді козаки дивом дивували, що по якому Чорному морю, по бистрій хвилі потопали, а ні одного козака з межи війська не втеряли. Макс. (1849) 52.

2) Родъ хоровода. Грин. ІІІ. 114. Ум. Дивце. О. 1862. X. 31.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 382.

ди́во —

1) рідкісне або раніше не бачене явище; щось незвичайне, таке, що викликає подив, захоп­лення, зачудування; чудо; з давніх-давен пов’язане з непоясненними явищами природи, екзотичними (отже часто казковими) рослинами і тваринами, заморськими кра­ями, чудесними зціленнями тощо (звідси народний вислів «кілько світа, тілько й дива»); пов’язане також із біблійними легендами про Божі чудеса (пop. у Т. Шев­ченка: «А Бог тоді з Петром ходив По світу та дива творив»; можли­во, чудо Божого слова породило й приказку «не пиво — диво, а сло­во»); у дохристиянських віруван­нях (див. Див) пов’язане з поклонінням людини стихіям, одухотво­ренням нею предметів довкілля, гаданнями та ворожіннями (на­приклад, у Т. Шевченка: «Таку пісню чорнобрива в степу заспівала; зілля дива наробило — топо­лею стала»); тому колись могло уособлювати якусь демонічну постать, пop. прокльони: «А диво на тебе!», «Диво б на тебе зайшло!»; слово має розгалужене словотвір­не гніздо: дивина́, диво́вина, дивови́­жа, диво́висько, диво́вище, дива́к (див. у казці: «Чумаки усе слухали дивовижу московську да аж роти роззявляли»); споріднене зі сло­вом диви́тися («споглядати, спос­терігати»), пop. також це дієслово у значенні «дивуватися» у Т. Шев­ченка: «Дивітеся дітям його, Його вічній славі», а також народнопі­сенний зворот «диво дивне» там само: «Диво дивнеє на світі з тим серцем буває! Увечері цурається, Вранці забажає!»; втаємничення закладеного в слові значення сприяє його іронізації, як у при­казках: «Ото диво, що чорна коро­ва біле молоко дає», «Ото диво, що п’ється пиво» або в Шевченковому образі «диво-цариця»: «Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьо­риться»; утаємниченість значення сприяє й вигуковості, пop. також у Т. Шевченка: «І — о диво! Трупи встали і очі розкрили»;

2) різновид старовинного народного дівочого хороводу;

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 182.