ГОСПОДЬ

ГОСПО́ДЬ, го́спода, ч. Одна з назв бога у християн. Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе господь кара, Карає тяжко? (Шевч., II, 1953, 327); // у знач. виг. [о] го́споди — уживається для вираження подиву, нетерпіння, досади. — Нащо то одному чоловікові так багато хліба? Господи! Чи вже ж він поїсть оце все? (Н.-Лев., II, 1956, 184); Господи, як не хочеться лишати нагрітого місця, як тяжко розлучатись з солодким ранішнім сном! (Коцюб., І, 1955, 21).

◊ Госпо́дь [його́] зна́є, заст. — те саме, що Бог [його́] зна́є (див. бог). — За що його взяли, що зробила мала дитина — господь його знає (Мирний, І, 1954, 277); Госпо́дь з тобо́ю (з ним, з ва́ми і т. ін.), заст. — те саме, що Бог з тобо́ю (з ва́ми, з ним і т. ін.) (див. бог). — Господь із вами — жахнулась Маланка. — Мій так само був на гуральні, як і ваш (Коцюб., II, 1955, 99); І де в го́спода, заст. — уживається при вираженні здивування. І де ті в господа взялися Усякі штучнії їства? (Шевч., II, 1953, 107); Мо́же б (хоч би) госпо́дь посла́в, заст. — уживається для вираження сподівання на що-небудь. Може б нам господь послав талан та добрий урожай на полі (Н.-Лев., II, 1956, 189); — Хоч би господь дощику післав! —чую я початок розмови (Л. Укр., III, 1952,476); Не дай (не доведи́) го́споди, заст. — те саме, що Не дай бо́же (див. дава́ти). [Олімпіада Іванівна:] О, що ви, не дай господи! (Л. Укр., II, 1951, 66); — Та й погані тут села! Не доведи господи жить в такому селі! — казали бурлаки (Н.-Лев., II, 1956, 218); Прости́ го́споди (у знач. вставн. сл.), заст. — указує на різкість висловлювання, судження і т. ін. — Якби вмер, прости господи, краще б було (Головко, II, 1957, 148); Сла́ва го́сподові; Сла́ва тобі́ го́споди, заст. — те саме, що Сла́ва бо́гові (бо́гу) (див. бог). Я радію: — Слава господові, що і в нас, як і в людей, благодатно! (Вовчок, 1,1955, 4); — Слава тобі господи, й ти вже немалий… Другі твоїх літ дітей мають… (Мирний, II, 1954, 67); Хай госпо́дь ми́лує, заст. — уживається у знач. заперечення, небажаності чого-небудь. —Хай господь милує, щоб я його [дитя] впустила! — жахається Марина й знов щебече (Мирний, IV, 1955, 232); Чи дале́ко госпо́дь несе́ кого?, заст. — куди йде хто? Іде чорноморець. От, спинивши його, й питаю, чи давно з коша і чи далеко господь несе? (Шевч., I, 1957, 82); Як дасть (пошле́) госпо́дь, заст. — уживається для вираження сподівання на здійснення чого-небудь. Як дасть господь милосердний, приїду сам на Січ (Шевч., VI, 1957, 130).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 142.

Госпо́дь, Го́спода, м. Богъ, Господь. Прихиляйся, дівчинонько, а до Господа Бога. Мет. 106. Господи, помилуй, або дай що! Ном. Хай Госпо́дь ми́лує. Боже сохрани! Ном. № 5138. Так їй схотілось пить, що Господи! — сильно захотѣлось пить. Рудч. Ск. II. 57. Ум. Го́споденько, го́сподонько. Ей, змилуйся, Господеньку! Чуб. І. 156. Крий, Господоньку! Гн. II. 68.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 318.

Госпо́дь —

1) одна з назв Бога у християн; у дохристиянські часи слова Господь і господин не розріз­нялися, тому Ярославна у «Слові о полку Ігоревім» за дохристиян­ським звичаєм звертається до вітру і сонця, як до богів, формою Гос­подине;, арабський письменник Xст. Ібн-Даст описує найстарішу молитву слов’ян: під час жнив сло­в’яни беруть ківш просяного зер­на, підіймають до неба й моляться: «Господине (що дорівнює «Госпо­ди»), ти давав нам поживу, дай же нам і нині її по достатку»; за хрис­тиянського часу слово Господь ста­ло синонімом до слова Бог, а слово господин — шанобливою на­звою для світських заможних осіб; віра в Бога (Господа) як заступни­ка людини залишила в мові стійкі вигукові вирази на зразок «О Господи!», «Господь його знає!», «Гос­подь з тобою!», «Не дай (не дове­ди, не приведи) Господи!», «Прос­ти Господи!», «Хай Господь милує (боронить)!», «Хвала Господові!» (див. ще Бог 1 і фразеологію ниж­че). Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко (Т. Шевченко); Господи, помилуй, або дай що!(М. Номис); фразеоло­гізми: сла́ва тобі́, Го́споди = сла́ва Бо́гові (див. Бог 1); хай Госпо́дь ми́лує (одво́дить)— уживаються для вира­ження заперечення, небажаності чого-небудь;

2) Госпо́дь-Бог = Бог (див. Бог 1). Господь-Бог лихих ка­рає. Душа моя знає (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 150-151.