В'ЯНУТИ

В’Я́НУТИ, ну, неш, недок. 1. Утрачати свіжість; всихати (про рослини). А барвінок! Барвінок хрещатий! Притоптаний, коло тину Засихає, в’яне! (Шевч., , 1953, 176); Війнуло холодом над Дніпром, студена стала вода, в’яли трави й квіти на берегах (Скл., Святослав, 1959, 189); * Образно. Одна по одній, як обморожені, в’янули і опадали, не розцвівши, квіти наших надій. Жахний концтабір висмоктував з нас останні краплини сил (Коз., Гарячі руки, 1960, 9); // Утрачати свіжість, пружність; ставати зморшкуватим, кволим (про люське тіло). Ольга розуміла: промине ще рік чи два, і почне в’янути її молода краса (Шиян, Гроза.., 1956, 488).

2. перен. Утрачати рухливість, бадьорість; ставати млявим, байдужим. Вона несподівано в’яла і, не доївши страви, вставала від столу (Коцюб., II, 1955, 251); Під колючим поглядом хазяїна ноги і руки в’януть, язик — наче чужий (Юхвід, Оля, 1959, 156); // Поступово втрачати фізичну силу; марніти, слабнути. — Чого в’янеш, моя доню? — Стара не спитала (Шевч., І, 1951, 50); Дивлюсь я та примічаю: почала моя Одарка в’янути, мізерніть (Н.-Лев., І, 1956, 62); // Завмирати (про серце). Розсердився, розгнівався Мій милий на мене, А як гляне, серце в’яне І в нього і в мене (Укр.. лір. пісні, 1958, 169).

Во́лос в’я́не див. во́лос;

◊ Ву́ха в’я́нуть див. ву́хо.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 799.

В’янути, ну, неш, гл.

1) Вянуть. Куди гляне, трава в’яне. Ном. стр. 304, № 497.

2) Чахнуть, увядать. Чого в’янеш, моя доню? Шевч. Лихо, лихої мати в’яне, дочка червоніє. Шевч. 20. Серце в’яне. Сердце замираетъ, духъ захватываетъ. З мушкетом стане, а серце в’яне. Н. п. Твоє личенько біле рум’яне, хто на його гляне — серденько в’яне. Мет. Волос в’яне (слухаючи що) — говорится, когда приходится слышать что-либо сильно непріятное? А в мене волос в’яне, се слухаючи. Г. Барв. 441. Так співає, аж волос в’яне.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 261.