ІНДУКЦІЯ

ІНДУ́КЦІЯ, ї, ж.

1. лог. Умовивід, при якому на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; протилежне дедукція. Індукція — це такий умовивід, за допомогою якого з одиничних або часткових засновків ми дістаємо загальний висновок (Логіка, 1953, 114).

2. фіз., ел. Збудження електричного струму в якому-небудь провіднику під час його руху в магнітному полі або при зміні навколо нього магнітного поля. Великою заслугою його [Гільберта] є те, що він відкрив магнітну індукцію (Нариси розв. прикл. електр.., 1957, 8).

3. фізл. Взаємодія між процесами збудження та гальмування в нервовій системі, коли виникнення одного з цих процесів викликає розвиток іншого, протилежного. Діяльність кори в перший-ліпший момент являє собою складну мозаїку процесів збудження й гальмування, зв’язаних поміж себе законом взаємної індукції (Психол., 1956, 7); Це явище [надмірне збудження] можна вважати наслідком позитивної індукції, тобто збудження мозкової кори, викликаного гальмуванням (Шк. гігієна, 1954, 120).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 28.