ШАМОТІТИ

ШАМОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок., розм.

1. чим і без додатка. Видавати, утворювати звуки "шам-шам"; шарудіти. Демид.. чує безладне шамотіння одежі, чує безладний гомін. Шамотить, шамотить, шамотить! Якось гостро: шам-шам! шам-шам! (Гр., II, 1963, 37); Попадя увійшла в гостинну наряджена та надушена. Її гарне шовкове плаття злегка шамотіло по долівці (Мирний, III, 1954, 191); Випряжені коні шамотіли сіном і жадібними губами тяглись до зеленої хвої (Шер., В партиз. загонах, 1947, 61); Вони повільно йшли вздовж річки і дослухалися, як шамотить хвиля, нагортаючи на берег пісок (Чаб., Тече вода.., 1961, 194); Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голівки маків (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 645); У подвір’ї порожньо. Тільки вітер шамотить у молодому листі (Мартич, Друзі.., 1962, 188); Обидва хлопці схилилися над грубим писанням. Одна по одній шамотіли товсті сторінки (Донч., II, 1956, 13).

2. Ідучи, ступаючи, човгаючи ногами, видавати шелесткі звуки. Аж ось чую — шамотить [Параска] босими ногами і стиха цокоче склянкою на блюдці… (Мирний, IV, 1955, 356); Хлопчики по улицях шамотять по снігу з вузликами: вечерю носять (Вас., І, 1959, 80); Матері не видно, тільки чути, як вона шамотить по хаті, тільки чути — причитує щось сама до себе (Збан., Єдина, 1959, 12); // Тертися об щось, видаючи тихі звуки. Жорна м’яко шамотіли..: кіш трясся, як у пропасниці (Коцюб., І, 1955, 353).

3. Говорити, шепотіти невиразно, нерозбірливо, шамкаючи. — Пропустіть! пропустіть! — шамотів беззубим ротом дяк (Мирний, III, 1954, 89); Христя не ховалась із своїм горем. Пораючись чи в хаті, чи на подвір’ї, вона голосно зітхала і все щось шамотіла старечими губами (Панч, Гомон. Україна, 1954, 125); *У порівн. А літо бабине стежками за нами тепло шарудить, мов шамотить: "Усе — омана, і ви, й цей сад, і я сама. Всіх нас, як смерті час настане, покриє саваном зима" (Сос., II, 1958, 156).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 402.

Шамотіти, чу́, ти́ш, гл. Шелестѣть. Забрався в чужу солому та й шамотить.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 483.