ЧУЙНО

ЧУ́ЙНО. Присл. до чу́йни́й. З-під волохатих брів кидають очі далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук (Коцюб., II, 1955, 68); І чуйно слух напружений хлопчини Ловив оцей, з дитинства знаний клич (Бажан, Вибр., 1940, 180); Ідучи в колоні на далекі вогневиці гаснучого заходу, Хаєцький чуйно ловив ніздрями знайомі з дитинства запахи весняних, розпарених за день полів (Гончар, III, 1959, 315); Тихенько підіймалася, аби не збудити Дмитра, але опришок спав чуйно і відразу прокинувся.— Га? Що? Хто се? — Спи, спи, Дмитрику (Хотк., II, 1966, 148); Собаку гнали з двору, одначе не били, і він щоразу придумував якось знову перебратися через камінний паркан і бродив порожніми доріжками саду, а іноді лягав десь під деревом чи під затишною стіною і чуйно дрімав довгими годинами (Мик., II, 1957, 231); Оля знала, що дядько Микита милував Сашка, ставився до нього добре і чуйно (Юхвід, Оля, 1959, 86); Уважно і чуйно ставився Ленін до людей (Біогр. Леніна, 1955, 220); // Те саме, що пи́льно. Хоч неприятель ніякий не грозив таборові, то все-таки його стережено чуйно-таке вже було воєнне правило монголів (Фр., VI, 1951, 66); *Образно. Зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухалися чуйно, як дзвеніло на небі золото зір (Коцюб., II, 1955, 335); Вдалині неясно манячіли берестівецькі хутори, що відбігли від села і чуйно причаїлися в степу, немовби стали на сторожі (Кач., Вибр., 1947, 72).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 381.

Чуйно нар.

1) Чутко. Чуйно наслухають. Млак. 85. Я серцем чуйно ті печалі чую. К. Дз. 200.

2) Бдительно.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 477.