ЧУДОВНИЙ

ЧУДО́ВНИЙ, а, е.

1. Те саме, що чудо́вий. Я не співець чудовної природи З холодною байдужістю її; З ума не йдуть знедолені народи,— їм я віддав усі чуття мої (Граб., І, 1959, 635); Та й то знали його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани і всякі болісті, але й не менше як чудовного бесідника та порадника (Фр., VI, 1951, 37); Ми щасливі, дні чудовні —пісня радістю дзвенить: Будем разом, сили повні, батьківщину боронить (Тич., II, 1947, 12).

2. заст. Чудотворний. Вернулися запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ пресвятої. Поставили в Іржавиці В мурованім храмі (Шевч., II, 1963, 48); Літній чоловік., стає перед чудовною іконою, молиться, б’є поклони, зітхає (Н.-Лев., III, 1956, 363).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 376.

Чудовний, а, е.

1) Чудотворный. Чудовна икона. Черк. у., Лебед. у. Заступить нас чудовна Божа мати (икона). К. МБ. II. 124. Чудовний образ Пресвятої. Шевч. 366.

2) Чудный. Вхопила його за серце тая чудовная краса. К. (ЗОЮР. II. 203).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 475.