ЧУДО

ЧУ́ДО, а, мн. чудеса́, с.

1. За марновірними та релігійними уявленнями — явище, нібито викликане надприродними силами, чаклунством, втручанням божої сили. Дурневі чудо, а попові хліб (Укр.. присл.., 1963, 224); [Маруся:] Що не говори, а бісова тінь гарного парубка підхопила… Це відьомське чудо! (Кроп., І, 1958, 95); — Боже, найсвятіша діво! Я хочу все забути!.. Діво пречиста, зроби се чудо! (Л. Укр., III, 1952, 658); Хоч би раз тобі сталося чудо! Подивився б собі, припустимо, чоловік на вулицю, а по ній, погойдуючись, пливуть його воли й на подвір’я поглядають, чи нема там господаря (Стельмах, І, 1962, 570).

◊ Чудеса́ в решеті́ див. решето́; Чу́до приро́ди див. приро́да.

2. перен. Те, що гідне великого подиву, незвичайне, дивовижне. Тільки Комуністична партія могла так сміливо дивитися в майбутнє, безмежно вірячи в сили і здатність має творити чудеса (Біогр. Леніна, 1955, 236); [Марія:] Виходить, я не помилилась, що запросила Нечипоренка? [Іван:] Його бригада просто чудеса робить! (Лев., Драми.., 1967, 305); Найбільше чудо в світі — книга. Вона об’єднує віки (Мас., Як пахне земля, 1958, 41); Нам обіцяють показати чудеса джунглів (Козл., Подорожі, 1959, 61); // Вигук, що виражає здивування, захоплення чим-небудь. В городі скрізь вінки, вибудовані були башти, обвішані з вершечка до самого споду коралями (бо це город коралів). Словом — чудеса (Коцюб., III, 1956, 326); // Щось надзвичайне і всесильне; те, що допомагає вийти із скрутного становища. І чим ясніше ставало, що нема ради, що не можна навіть втекти, бо нема коней, люди почали вірити в чудо. Станеться щось таке, що одверне біду (Коцюб., II, 1955, 176); [Прісцілла:] Якби тепер нас визволило чудо з темниці сеї, я була б твоя, зовсім твоя… (Л. Укр., II, 1951, 455); // у знач. присудк. сл. Дивно. Чув [Аркадій Петрович], що його тіло приємно парує,.. а жаль до себе збуджує апетит. Такий молодий апетит і здоровий, що просто чудо! (Коцюб., II, 1955, 394); // у знач. присл. чу́дом (також із сл. якимсь, якимось, яким). Невідомо, незрозуміло як; дивним чином. Я витяг із сумки чудом уцілілу там коробочку пудри і мовчки подарував її сержанту Перовій (Ю. Янов., II, 1954, 7); Орлюк вибрався з вогневого котла якимсь чудом (Довж., І, 1958, 286); Сотню разів могла Маруся злетіти з коня і лиш незрозумілим чудом якимось утримувалася в сідлі (Хотк., II, 1966, 137); — Оце але! — дивувавсь Іван,— наче мені сон сниться, що вас бачу… Розкажіть хоч, яким чудом ви тут опинилися? (Коцюб., І, 1955, 378).

3. Те, що викликає загальне захоплення, вражає своїми якостями, властивостями, красою. Під кригою самодержавства виросло із надр російського народу таке чудо, як Михайло Ломоносов (Рильський, IX, 1962, 146); Ольга дуже рідко бувала в оцій околиці, і саме тому цей закуток, оточений з усіх боків садами й хатами, з дзвоном-чудом посередині видавався їй особливо мальовничим (Вільде, Сестри.., 1958, 517); Так і нам з тобою буде, на щоках одквітне мак, і на зміну літа-чуда прийде старості зима (Сос., II, 1958, 154); Чудо-промінь [лазер] стає могутнім інструментом техніки, інструментом дальшого розвитку науки (Рад. Укр., 1.І 1971, 3); Наша непереможна Червона Армія вся складається з чудо-богатирів, і горе ворогові, який задумав би напасти на нас (Тич., III, 1957, 95); // Про найвищий вияв чого-небудь, яких-небудь ознак, якостей, властивостей і т. ін. — Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка — чудо яка! (Мирний, І, 1954, 335); День був чудо, що за хороший: сонечко гріло, легенький вітрець подихав, на небі ні хмариночки! (Свидн., Люборацькі, 1955, 132); [Т а н я:] Вона вже на курси вступила — при консерваторії. Ви знаєте — вона співає. Та ще як співає,— чудо (Коч., II, 1956, 27).

◊ Чу́до з чуде́с — те, що особливо виділяється на фоні чого-небудь величного, гідного подиву. — Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! (Скл., Святослав, 1959, 135).

4. мн. чу́да. Казкова істота; диво. Мерзенне чудо се [баба] стояло і било під двором в клепало (Котл., І, 1952, 147).

◊ Чу́до-ю́до, нар.-поет. — казкове чудовисько. [Парвус:] Так варті ж ви, щоб вас пожерли змії і люті чуда-юда океану! (Л. Укр., II, 1951, 353).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 374.

Чудо, да, с. Чудо, диво. Хто в світі не бував, той чуда й дива не видав. Ном. № 386. І чудами її (Божої Матери) знов Лавра збагатилась. К. МБ. II. 124. Се було на все село чудо, як він залицявся до моєї матусі. Г. Барв. 422. Михайлове чудо. Чудо арх. Михаила (6 сентября). ХС. І. 78.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 475.

чу́до —

1) за народними та релігійними уявленнями — явище, нібито викликане надприродними силами, чаклунством, втручанням Божої сили; взагалі все, що захоплює, викликає подив. Дурневі чудо, а попові хліб (прислів’я); І чудами її [Божої Матері] знов Лавра збагатилась (П. Куліш); Хто в світі не бував, той чуда й дива не видав (М. Номис);

2) Чу́до-Ю́до — в народних казках — чудовисько, чудовник (жахлива фантастична істота, потворне страховище); слово чу́до позначало колись «велетень»; тому не випадково і чу́до, і чу́до-юдо вживаються у переказах про зміїв і велетнів, а Морський цар (Водяник, Океан-Море) часто приймає образ змія; у народних казках його також називають Чудом-Юдом.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 645.