ЧАЇНИЙ

ЧАЇ́НИЙ, а, е. Прикм. до ча́йка¹. Чорноморські чую хвилі, Квиління золотих чаїних зграй (Мур., Повість.., 1948, 46); Раптом весь чаїний гурт стріпнув крильми, шурхнув убік (Збан., Мор. чайка, 1959, 23); // Належний чайці. Блакитні шати, щуки сплеск, чаїний голос над водою (Ус., Шість, 1940, 35); Так невже у цій хаті вона [Чайчиха] в пояс вклонялася батькам і людям, ждучи, сподіваючись від них на своє, хай невеличке, але не чаїне щастя (Стельмах, І, 1962, 34); // перен. Пройнятий жалом і тугою. Листів од сина чогось нема… В тривозі я, журба за ним глуха, чаїна у серці раною зія (Сос., II, 1958, 468); Зайшов у двір солдат-каліка, І занімів його язик. Лиш сльози, матері, мов ріки, Та сестричок чаїний крик… (Гірник, Стартують.., 1963, 75).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 264.

Чаїний, а, е. Принадлежащій пигалицѣ. Видрав яєць…. двадцятеро качиних, одно чаїне. Чуб. II. 36.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 443.