ЦОКАННЯ

ЦО́КАННЯ¹, я, с. Дія за знач. цо́кати¹, цо́катися і звуки, утворювані цією дією. Рухається маса кінноти. Ось уже чути брязкіт вуздечок, цокання шабель (Гон-чар, II, 1959, 430); Чути скрики, срібні сміхи, цокання чарок (Фр., VII, 1951, 263); Дід люльку ссав. Очі в землю в задумі.. Таке знайоме-знайоме йому і цокання молотка об косу, і ранок, коли на калачиках іще роса, і брязкотіння оте… (Головко, І, 1957, 210); Тишу порушувало лише цокання рахівниці бухгалтера, що трудився за стіною (Грим., Незакінч. роман, 1962, 34); Вийшовши за двері, молодший лейтенант випрямився, з цоканням зводив докупи каблуки хромових чобіт і дзвінким, срібного тембру голосом викрикував прізвище того, кого викликалося до кабінету військкома чи на комісію (Тют., Вир, 1964, 195); Цокотять на стиках рейок колеса.. Тамара натягує на голову подерту вовняну хустку, затуляє вуха, щоб не чути було остогидного завивання і цокання, від якого все більше болить голова (Хижняк, Тамара, 1959, 158); По коридору процокали підковами чиїсь чоботи; потім цокання стихло біля дверей кімнати (Загреб., Європа 45, 1959, 42); Тепер можна було розібрати і крізь зачинені вікна: за цоканням копит чувся м’який шурхіт шин (Смолич, Мир.., 1958, 460); Рівне, одноманітне цокання маятника коло годинника, тепло в хаті, тиша навкруги,— все те наводило непереможну сонноту (Н.-Лев., І, 1956, 169).

ЦО́КАННЯ², я, с., лінгв. Особливість вимови, яка полягає в нерозрізненні звуків «ц» і «ч» або змішуванні їх в одному (звичайно в звуку «ц»), характерна для ряду російських говірок (перев. північних).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 243.