УРІКАТИ

УРІКА́ТИ (ВРІКА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УРЕКТИ́, уречу́, урече́ш, док., перех. і неперех., кому, кого і без додатка, діал. Докоряти. — Чи тобі жалко божої водиці, Матвійко, — уріка тітка Мокрина (Вовчок, VI, 1956, 326); [Василь (до Горпини):] От, ти мене раз по раз урікала, що я полохливий і несміливий, ану, нехай хто сміливий таку штуку вигада (Кроп., І, 1958, 197).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 479.

Урікати, каю, єш, сов. в. уректи, речу, чеш и урікнути, кну, неш, гл.

1) Укорять, укорить. Ніхто мене ні в чім не урікне. О. 1862. V. 40.

2) Сглаживать, сглазить (человѣка). Казали, що дитина їсть багато, аж бач і врекли: воно й їсти перестало. Лебед. у. Врече тебе й косу твою. Мил. 50. Той нашу бджолу урече. Мнж. 151. Щоб не врекли вражі люде моєї краси. Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 351.