УРОБЛЯТИ

УРОБЛЯ́ТИ¹ (ВРОБЛЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок., УРОБИ́ТИ (ВРОБИ́ТИ), облю́, о́биш; мн. уро́блять; док., перех. і неперех., розм.

1. Виконувати певну роботу. — Хіба я барюся? Я й так он скільки вробив! — виправлявся наймит, оббиваючи мітлу (Гр., І, 1963, 264); // тільки док. Зробити що-небудь. А тим часом підсушував [Марусяк] собі сухарів з комісника [назва хліба], уробив постоли, бо знав, що у чоботах далеко не зайде (Хотк., II, 1966, 103); Випорядив [Юра] її [комірчину], вибілив, поклав грубку, невеличку піч, щоб ватру можна розкласти, вробив собі два ослони (Круш., Буденний хліб.., 1960, 176).

2. Те саме, що заробля́ти. Спочив би на старість. Сини і онуки Вробили б на хліб і до хліба доволі (Мал., II, 1956, 16).

УРОБЛЯ́ТИ² див. вробля́ти¹.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 479.

Уробляти, ляю, єш, сов. в. уробити, блю, биш, гл.

1) Вдѣлывать, вдѣлать, вставлять, вставить.

2) Дѣлать, сдѣлать, нарабатывать, наработать. Во которий чоловік теє уробляє, повік той щастя собі має. АД. І. 187. Літом і мале піде, то вробить. Ном. № 551. Як ручки вроблять, так спина й зносить. Грин. II. 310. Піду додому, мо що небудь до вечора вроблю. Рано вставши, багато вробиш. Грин. І. 239. Пішов…. на поле подивиться, що вона вробила. Рудч.

3) Дѣлать, сдѣлать, смастерить. А вробимо топірчики та з самої сталі. Гол. І. 164.

4) Воздѣлывать, воздѣлать, обрабатывать, обработать. Тут які рівненькі ріллі, — не так, як у нас. — Е, бо лучче вроблено. Новомоск. у.

5) — у що. Запачкивать, запачкать, загадить во что. Ото як уробила рукав у сажу.

6) Вробити волю. Исполнить желаніе. Мила волю уробила: главку йому поїскала. Гол. I. 84.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 351.