УКОЇТИ

УКО́ЇТИ¹ (ВКО́ЇТИ), о́ю, о́їш, док., перех., розм. Учинити що-небудь, перев. недобре. — А що се вкоїв, псявіро? (Барв., Опов.., 1902, 190); — Знаєте, — каже кобзар, — а чи чували, що.. вкоїв Іванець? (П. Куліш, Вибр., 1969, 58); «Читати чужий лист, хоч би він був і загублений, — се підло, підло!.. І я вкоїла нечесне діло…» (Хотк., І, 1966, 48); Хтось хлюпнув їй за шию води. Подумала, що це хтось із хлопців. Ба ні! Варка. Як і завжди, щось укоїть (Гуц., Скупана.., 1965, 115).

УКО́ЇТИ² (ВКО́ЇТИ), о́ю, о́їш, док., перех., діал. Заспокоїти, угамувати. Лиш узяв [бранець] кобзину в руки та й зачав співати, А вкоївши своє серце, ляг з кобзинов [ліг з кобзиною] спати (Федьк., І, 1960, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 419.

Укоїти, укою, їш, гл. Сдѣлать — преимущественно — что либо дурное. Пан Каньовський кого б ні зустрів поодинчого, то щось йому та вкоїть. Грин. II. 230. А що се ти вкоїв, псявіро? Г. Барв. 190. Вкоїти халепи. К. ЦН. 284.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 329.