УГОМОНЮВАТИСЯ

УГОМО́НЮВАТИСЯ (ВГОМО́НЮВАТИСЯ), ююся, юєшся і УГОМОНЯ́ТИСЯ (ВГОМОНЯ́ТИСЯ), я́юся, я́єшся, недок., рідко, УГОМОНИ́ТИСЯ (ВГОМОНИ́ТИСЯ), ню́ся, ни́шся, док., розм. Те саме, що угамо́вуватися 1, 2, 4, 5. Йосип не вгомонювався. Прихилившись до брата, почав він йому жалітися на жінку, на долю, на свій дурний розум… (Мирний, IV, 1955, 51); Угомонились гуси білі на птахофермі край села… (Гонч., Вибр., 1959, 359); Нарешті, все угомонилось (Еллан, II, 1958, 13); Тихі стояли дерева. Тихі були й лози. Тільки розбурханий вітром Дніпро все ще не міг вгомонитися (Шиян, Гроза.., 1956, 738); Завірюха, понамітавши за ніч гори снігу, вгомонилася (Бурл., М. Гонта, 1959, 100); — Ну, як сьогодні ваше змагання? — спитала Катерина Канушевича.. — Чемериця ніяк не вгомониться, зарубав собі, що має дійти до ста двадцяти бетоньєрок за зміну (Коцюба, Нові береги, 1959, 230).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 378.