ТУМА

ТУМА́, и́, ж.

1. заст. Назва людини, в якої один із батьків турок або татарин, а другий — українець. Козак-тума зведе з ума, не буде любити (Барв., Опов.., 1902, 222); Ой козаче-тумо, горда-пишна думо! Не йме тобі мов серце віри. Мати говорила, що така в вас віра, Як на синім морі піна (П. Куліш, Вибр., 1969, 326).

2. рідко. Темна хмара. * У порівн. Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходила ніч, тумою насувала темна курява-мла (Вас., II, 1959, 143); Умерти я права не маю, А жити охоти нема, І ось — поміж людьми блукаю З нудьгою, мов тая тума (Дн. Чайка, Тв., 1960, 278).

3. перен. Про похмуру, мовчазну людину. — Якийсь нелюдний [Чіпка], неговіркий, якась тума з його… (Мирний, І, 1949, 147); // перев. тумо́ю. Про людину в похмурому, пригніченому настрої. Роман сидів тумою біля столу й дивився.. в темний куток (Панч, II, 1956, 404).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 316.

Тума, ми, ж.

1) Овца: помѣсь шпанской овцы или шльо́нки съ простой. Борз., Павлогр. у.у.

2) Человѣкъ смѣшанной породы: одинъ изъ родителей турокъ или татаринъ, а другой — украинецъ. Христіяне і туми зъ христіянъ въ Кримѣ родившіися. Величко, Лѣт. II. 376. Вродився тумою від руської бранки. К. ЦН. 219. Козак-тума зведе з ума, не буде любити. Н. п. Г. Барв. 222. Тума танчик водила. Що виведе, то і стане, на дівочок погляне. Мет. 299. Тумо́ю называютъ хмураго неразговорчиваго человѣка. Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його. Мир. ХРВ. 35.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 294.