ТРЕБУВАТИ

ТРЕ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., перех., діал. Вимагати. — Ходімо знову до пана требувати настоящої [справжньої] волі (Мирний, IV, 1955, 186); Пожив так з півроку, прошу в батька на чоботи. Він: — А жалування? Коли вже воно буде тобі? Требуй! (Тесл., Вибр., 1950, 161).

ТРЕБУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., чого, рідко чим і без додатка, діал. Потребувати, мати потребу. Його очі темніли, і груз топірець в землю. — Я не требую їхнею [їхньою] згодою (Коцюб., II, 1955, 315); Дим’янчучка кричала Оришці услід: — Прийди завтра будза їсти! — Не требую!.. Я газдівська дитина! — відгукується Оришка (Хотк., II, 1966, 30).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 241.

Требувати, бу́ю, єш, гл.

1) Пробовать, отвѣдывать. Борз. Сосниц. у.

2) Пробовать, пытаться, испытывать. Сосн. у. Розуму требую. Гол. II. 276.

3) — чо́го, чим. Нуждаться, имѣть необходимость въ чемъ. Вх. Зн. 70. Пана сі не бою, війтом не требую. Шух. І. 199.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 280.