СЯЙНИЙ

СЯ́ЙНИЙ, а, е, поет.

1. Який сяє, яскраво світиться. Ясні зорі, сяйні зорі, Любі зорі, милі! Стану на вас дивитися, Ставши на могилі (Метл. і Кост., Тв., 1906, 244); Сіло сонце. На майдані Сяйні огнища горять І дівчата заквітчані З парубками гомонять (Щог., Поезії, 1958, 245); В оксамиті небес потоки сяйних зір Нас заколисують (Зеров, Вибр., 1966, 110); * Образно. Тягли мене змолоду сяйні надії По щастя блискуче в країни чужії (Щог., Поезії, 1958, 268).

2. Який, відбиваючи світло, промені, блищить, випромінює сяйво. Пахло весною, земля парувала; Крізь її кору трава пробивала [витикала] Жилки листочків своїх молодих, Вогких і сяйних од рос золотих (Щог., Поезії, 1958, 425); Корогвоносці піднесли над духовенством сяйні від золота, срібла й самоцвітів корогви (Довж., І, 1958, 43).

3. Наповнений світлом; освітлений, ясний. Ти, як сонце, душу Мені освітила, Так, як ранок сяйний, Розігнала тугу (Кост., І, 1967, 133); Сняться акторам сяйні рампи театрів (Кор., Вогонь, 1968, 82); Сяйний зал.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 911.

Сяйний, а, е. Сіяющій. Встрѣч. у. Щоголева. Сіло сонце. На майдані сяйні огнища горять (на Купала). Щог. Сл. 24.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 239.