СТРИГУНЕЦЬ

СТРИГУНЕ́ЦЬ, нця́, ч. Зменш.-пестл. до стригу́н. — Може, як позичить Данько грошей, то й стригунців придбаємо… Овес у нас добре зародив (Стельмах, II, 1962, 404); — А я от що, панове, думаю: чим грати на гроші, так краще я поставлю двох хортів, а ти, Вурдило, став свого золотавого стригунця (Тулуб, Людолови, II, 1957, 437); * У порівн. — Нічого, він [кінь] попасеться, вб’ється в тіло та ще й як вибрикуватиме. Як стригунець іржатиме! (Збан., Малин. дзвін, 1958, 36).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 768.