СТРАДНИК

СТРА́ДНИК, а, ч.

1. Той, хто зазнає чи зазнав багато фізичних або моральних страждань. Нехай страдник одинокий Хоч на час забуде муки, На хвилинку знайде спокій Від боління та розлуки (Граб., І, 1959, 551); Пророків своїх, що терновий вінок Понесли за сльозу ту криваву, Порозшукує люд між німих могилок І воздасть своїм страдникам славу… (Стар., Вибр., 1959, 36); Міцкевича — поета і мислителя, страдника за долю свого народу, мрійника і гуманіста з його уболіваннями і тривогами ми бачимо в книзі [М. Бажана «Міцкевич в Одесі»] як живого (Мал., Думки.., 1959, 26); Смертність серед невільників була надзвичайно висока, але армію цих страдників весь час поповнювали в результаті набігів хижаки-людолови — турецькі і татарські феодали, работорговці (Наука.., 3, 1965, 12).

2. Канонізований церквою святий, що зазнав мук за віру; мученик. Батько велику книгу читає, про страдників божих, що за віру святу йшли з радістю і в огонь, і на страту (Стар., Облога.., 1961, 20); Прямуй же, страднику святий: Твої шляхи — широко розляглись, твої пісні далеко розлились, в твоїх словах — вогонь мети! (Чумак, Черв. заспів, 1956, 93).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 746.