СТИД

СТИД, а́ і у, ч.

1. Почуття сильного зніяковіння, збентеження, незручності від усвідомлення своєї поганої поведінки, недостойних дій, вчинків і т.ін.; сором. Хто знав стид, той має й совість (Укр.. присл.., 1963, 331); Шумінська ніколи не може собі того дарувати й нагадати без стиду, як одного разу в нервовому роздратуванні видерла у дочки якусь новісіньку книжку й подерла на дрібні кусники (Кобр., Вибр., 1954, 12); Що діяти? вічну я маю В душі боротьбу: Грішу — а тоді почуваю І стид, і журбу (Крим., Вибр., 1965, 233); Величезним зусиллям акторської волі я перемагаю свій стид, своє бажання зникнути, тут же негайно і назавжди провалитися крізь землю (Смолич, Театр.., 1940, 9); // Почуття ніяковості, сором’язливості. Спускалася, скільки могла; сорочка зачепилася за гачок віконниці й піднялася. Маруся висіла гола. Жах і стид обхопили її (Хотк., II, 1966, 135); Вона подумала, що задихнеться від стиду, якщо той [Завадка] набереться нахабства заговорити до неї у присутності матері (Вільде, Сестри.., 1958, 514).

Ні (і) стида́ (сти́ду), ні (і) со́рому (сорома́) [нема́є (нема́)] у кого, кому — хто-небудь дуже безсоромний. — А я так скажу, люди добрі, що нема в тебе, Лисице, ні стида, ні сорому… (Речм., Весн. грози, 1961, 89); Сварку насилу розігнала Охрімова жінка Федора.. — І стида вам немає, і сорому! — батькувала вона, розмахуючи прутом (Тют., Вир, 1964, 129); Палені́ти від (з) стида́ (сти́ду) див. палені́ти.

2. Становище, поведінка і т. ін., що ганьбить кого-, що-небудь; ганьба, безчестя. — Чи довго будете казитись [боги] І стид Олимпові робить? Щодень проміж себе сваритись І смертних з смертними травить? (Котл., І, 1952, 242); Бодай ті діти не росли, Тебе, святого, не гнівили, Що у неволі народились І стид на тебе понесли (Шевч., II, 1953, 39); Як раб заляканий, пригнутий, Клену свій жереб я тоді, І байдуже несу, закутий, Життя в неславі та стиді (Граб., І, 1959, 283).

◊ Стидо́м повива́ти (пови́ти) го́лову чию — осоромлювати, ганьбити кого-небудь. — І мати твоя, і бабка твої були чесного роду, а ти стидом повила мою голову сиву! Геть додому! — кричала вона до Насті (Коцюб., І, 1955, 55).

3. у знач. присудк. сл. Те саме, що сти́дно. Тут всіх учила [Камерта], ..Що сором Турна видавать; Стид всім стоять, згорнувши руки, Як згине Турн (Котл., І, 1952, 283); — Тепер чесному чоловікові стид мішатись між сі розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожці (П. Куліш, Вибр., 1969, 78); Радять [одрадяни]: — Знаєш що, Марино?.. Наряджай і дочку та йдіть [до панича] разом.. Вона в тебе така, що не стид показатися (Мирний, IV, 1955, 253).

◊ Стид і со́ром — уживається для вираження осуду, присоромлення кого-небудь за погані дії, вчинки і т. ін. — Вам стид і сором: ви пани, ви письменні, ви читаєте у книжках, як бідному треба помагати, а ви, замість того, не розпитавши, чого я і за чим, та стали з мене сміятись! (Кв.-Осн., II, 1956, 277); Біля полкового прапора стоїть герой Сталінграда і Будапешта старшина Багіров. Про нього, напевно, всі чули. Не чули? Стид і сором! Та це ж він з-під землі штурмував готель «Європа»!.. (Гончар, III, 1959, 405).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 693.

Стид, да и ду, м.

1) Стыдъ. Поганому виду нема стиду. Посл. Стида завдавати. Срамить, стыдить. Дівчино моя, чи ж ти там бувала, що ти мені молодому стида завдавала? Чуб. V. 115.

2) Постыдный, заставляющій себя стыдиться человѣкъ. Сама стида полюбила. Мет. 259. Ти не давай стиду-бриду цілувати свого виду. Чуб. V. 540.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 203.