СПРЯГАТИСЯ

СПРЯГА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., СПРЯГТИ́СЯ, спряжу́ся, спряже́шся; мин. ч. спрі́гся, спрягла́ся, ло́ся; док.

1. Запрягати свого коня чи вола і т. ін. в один запряг з чужими. Так як на одному коні далеко не заїдеш і багато ваги не завезеш, то вони спрягались кіньми під одну хуру і ділились заробітками пополовині (Н.-Лев., II, 1956, 366); Сусіди змовлялися назавтра йти в поле, більшість повинні були спрягатися, бо мало лишилося коней у селі (Збан., Сеспель, 1961, 372); [Федір:] Спрягся я, знаєш, з Микитою, і виїхали ми ото орать (К.-Карий, І, 1960, 179).

2. перен., розм. Об’єднуватися з кимсь для спільних дій. Коло школи охочі баби, які за старістю в степ не йшли, спрягшися з учительками, чепурили школу (Ю. Янов., Мир, 1956, 33); Малецька ціле півріччя, гасаючи по району, збирала факти в свої записні книжки, щоб потім вийти з ними на районну вчительську конференцію.. Останнім часом Малецька спряглася з інспектором райвно Горобцем. Ходили чутки, ніби ця супряга була невипадковою (Збан., Малин. дзвін, 1958, 131).

3. спец. З’єднуватися, сполучатися способом спряження (у 2 знач.). Тіло греблі повинно надійно спрягатися з основою і берегами (Довідник сіль. будівельника, 1956, 29).

4. тільки недок. Пас. до спряга́ти.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 608.

Спрягатися, га́юся, єшся, сов. в. спрягти́ся, жу́ся, же́шся, гл.

1) Спрягаться, запрягать, запречь вмѣстѣ, напр. воловъ для пахоты. Як у кого нема на плуг волів, то спрягається з ким. Харьк. Було в нас два воли, — спряжуться з сусідом Г. Барв. 267.

2) Соединяться, соединиться. Був собі котик та півник, да спряглися жить. Рудч. Ск. І. 27.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 191.