СПАХАТИ

СПАХА́ТИ, а́ю, а́єш і СПА́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., СПАХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док. Те саме, що спала́хувати. Жар жеврів і вряди-годи спахав на головешках (Н.-Лев., IV, 1956, 239); Спахнув сірник, і в блідому світлі з’явилась перед нею велика фігура о. Василя (Коцюб.. І, 1955, 316); То тут, то там у вікнах хати спахне вогонь і гасне знов (Гонч., Вибр., 1959, 344); Спахне — ударить — прогримить, затихне за горою — і вже спішить і вже шумить вгорі над головою (Тич., І, 1957, 67); Шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той: неначе яка іскра спахувала з чорного його ока (Вовчок, І, 1955, 243); Спахнули очі тепло й чисто… (Сос., II, 1958, 429); Погладила [вчителька] його по голові й глибоко заглянула йому в вічі. І дитина спахнула виразом такої вдяки за цю ласку, що вже сміливо полізла на своє місце (Дн. Чайка, Тв., 1960, 103); — Він палкий, а одхідливий. Спахне, розсердиться та зараз і одійде (Н.-Лев., VI, 1966, 365); Вона з досади скрасніла, оця Настя Певна, спахнула червоніш від коралів, що їй шию обтяжували (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 505); Рум’янець густий спахував на личку (Вовчок, І, 1955, 192).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 494.